Читати книгу - "Втрачений символ"

«Але SBB і досі не видно».

Нарешті вони підійшли до масивних сталевих дверей з навісним замком-коробкою, що відмикався карткою-ключем.

Поверх SB

Ленґдон зрозумів, що вони близько до цілі.

Андерсон потягнувся за ключем-карткою, але завагався, бо його непокоїла наполегливість Сато.

— Начальнику, — поквапила його японка. — Ви гадаєте, що ми всю ніч тут стоятимемо?

Андерсон неохоче вставив картку. Сталеві двері відчинилися. Він штовхнув їх, і група пройшла до фойє. Важучі двері клацнули і зачинилися.

Ленґдон не знав, що саме хотів побачити в цьому фойє, але побачене йому точно не сподобалося. Його погляд уперся в сходи, що вели донизу.

— Знову вниз? — спитав він, різко зупинившись. — Під склепом є ще один поверх?

— Так, — відповів Андерсон. — SB означає Senate Basement — сенатський підвал.

Ленґдон аж застогнав від прикрості. «От халепа!»

РОЗДІЛ 29

Лісистою дорогою, котра вела до Центру техпідтримки Смітсонівського інституту, звивалося світло автомобільних фар. Вони були першими, які охоронець побачив протягом останньої години. З усвідомленням обов’язку він прикрутив звук на переносному телевізорі і поклав харчі під стіл. «Трясця їхній матері! А іншим разом вони не могли б приїхати?» На екрані саме закінчувалася розповідь про «Червоношкірих», і йому дуже не хотілося пропустити початок гри.

Авто наближалося, і охоронець перевірив ім’я у списку, що лежав перед ним на столі.

Лікар Кристофер Абадон.

Кетрін Соломон щойно телефонувала, щоб попередити охорону про приїзд цього відвідувача. Охоронець і гадки не мав, що то за лікар, але, напевне, то був дуже вправний лікар, бо приїхав він на довжелезному чорному лімузині. Масивне авто плавно зупинилося біля будки охорони, і водійське затемнене скло тихо опустилося.

— Доброго вечора, — привітався шофер, знімаючи кепку. То був кремезний чоловік із голеною головою. По своєму радіо він слухав футбольний матч. — Лікар Абадон до міс Кетрін Соломон. Маєте запис?

Охоронець кивнув.

— Посвідчення, будь ласка.

Шофер удав здивування.

— Вибачте, а хіба міс Соломон не попереджала вас?

Охоронець кивнув, крадькома зиркнувши на телевізор.

— Але я мушу перевірити і записати посвідчення відвідувача. Вибачте, такі інструкції. Я маю побачити посвідчення лікаря.

— Та нема проблем. — Шофер обернувся назад і щось приглушено мовив крізь перегородку, а охоронець тим часом знову зиркнув на гру. «Червоношкірі» саме завершили традиційну передігрову штовханину на полі, і він сподівався пропустити цей лімузин ще до того, як почнеться гра.

Шофер обернувся і простягнув картку-посвідчення, яку він, вочевидь, щойно отримав через пасажирську перегородку.

Охоронець взяв картку і швидко вставив її у сканер. То були водійські права, видані в окрузі Колумбія такому собі Кристоферу Абадону, що мешкав у районі Калорама-Гайте. На фото був зображений вродливий русявий джентльмен у блакитній куртці, з краваткою та атласною хусткою в нагрудній кишені. «Який дурень фотографується для водійських прав з хусткою в кишені?»

З телевізора почулося приглушене радісне ревіння, і охоронець крутнувся на стільці вчасно, щоб побачити, як в зоні захисту суперників танцює гравець «Червоношкірих», піднявши палець догори.

— От чорт, таки пропустив, — невдоволено пробурчав охоронець і знову повернувся до віконця. — Гаразд, — мовив він, поквапливо повертаючи шоферові посвідчення. — У вас все в порядку.

Лімузин проїхав у браму, а охоронець повернувся до свого телевізора, сподіваючись, що покажуть повтор.

Під’їжджаючи до Центру, Малах не міг стримати посмішки. Проникнення до секретного музею Пітера Соломона виявилося справою надзвичайно легкою. А ще Малаха тішила думка про те, що вже вдруге за останню добу йому вдалося потрапити до одного з Соломонових приватних приміщень. Минулої ночі він зробив такий самий візит до його будинку.

Хоча Пітер Соломон і мав розкішний приміський маєток на Потомаці, більшість часу він проводив у місті, у фешенебельній квартирі в привілегійованому районі Дорчестер-Армз. Його будинок, як і більшість помешкань супербагатіїв, являв собою справжню фортецю. Високі мури. Брами з охоронцями. Списки відвідувачів. Підземна стоянка під охороною.

Минулої ночі Малах під’їхав у цьому самому лімузині до пропускного пункту будівлі, зняв свою водійську кепку з голеної голови і заявив:

— Зі мною — лікар Абадон. Він гість Пітера Соломона. — Малах промовив цю фразу так, наче оголошував про прибуття герцога Йоркського.

Охоронець поглянув у журнал, а потім перевірив посвідчення Абадона.

— Так, містер Соломон дійсно чекає на лікаря Абадона. — Він натиснув на кнопку, і брама розчинилася. — Містер Соломон у горішній кімнаті. Скажіть гостеві, нехай скористається останнім ліфтом праворуч. Він іде аж до останнього поверху.

— Дякую. — Малах насунув кепку і поїхав далі.

Спускаючись до підземного гаража серпантином, він озирнувся — чи немає тут камер стеження. Немає. Вочевидь, що люди, які тут мешкали, були не з тих, хто залазить у чужі авто чи любить, коли за ними стежать.

Малах припаркувався у темному кутку біля ліфтів, опустив перегородку між пасажирським та водійським відділеннями і прослизнув у отвір в задню частину лімузина. Там він зняв свою водійську кепку і натягнув на голову світловолосу перуку. Розправивши куртку і краватку, він поглянув у дзеркало — чи не розмазався грим на обличчі. Малах не збирався ризикувати. Тільки не сьогодні.

«Надто довго я цього чекав».

За кілька секунд Малах уже входив до ліфта. Подорож угору була тихою та плавною. Коли розчинилися дверцята, він опинився в затишному фойє. Господар уже чекав на нього.

— Ласкаво просимо, лікарю Абадон.

Малах поглянув у такі знайому сірі очі — і серце його скажено закалатало.

— Містере Соломон, я вдячний, що ви мене прийняли.

— Будь ласка, звіть мене Пітер. — Чоловіки потисли руки. І в цей момент Малах побачив на руці Соломона масонський перстень... То була саме та рука, що колись націлила на Малаха пістолет. З далекого минулого прошепотів голос: «Якщо ви натиснете на курок, я невпинно переслідуватиму вас завжди».

— Будь ласка, заходьте, — сказав Соломон, проводячи Малаха до ошатної вітальні, з широких вікон якої відкривався неймовірний вид на Вашинґтон.

— Чай вже настоюється чи то мені здалося? — спитав Малах, входячи до кімнати.

Соломон радо посміхнувся, втішений цією фразою.

— Мої батьки завжди пригощали гостей чаєм. І я підтримую цю традицію. — Він завів Малаха до вітальні, де перед каміном вже стояв чайний сервіз. — 3 вершками