Читати книгу - "Оповідання та памфлети, Марк Твен"

Дядечко домігся проти нього постанови суду. Той подав касацію і звернувся до вищої інстанції. Так обидва вони дряпалися все вище й вище, аж поки не досягли Верховного суду Сполучених Штатів. Там їх спірка викликала справжнє сум’яття. Двоє суддів вважали, що луна – приватна власність, бо хоч її ніхто не мацав і не бачив, купити або продати все ж таки можна; двоє інших наполягали, що вона – нерухоме майно, оскільки її не можна одірвати і перенести будь-куди; решта ж суддів просто не вважала її ні тим, ні іншим.

Все ж таки вирішили, що відлуння – це майно і горб – теж майно, отож обоє збирачів є самостійними й незаперечними власниками та сумісно володіють луною; позиваний може розкопати свій горб, оскільки він є його господарем, проте повинен відшкодувати в сумі трьох мільйонів збиток, якого він завдасть моєму дядечку. А дядечкові заборонялося використовувати для відлуння горб другого власника – без його на те згоди. Він міг користуватися тільки своїм горбом; якщо в такому разі луни не буде, суд уже чимось зарадити безсилий. Позиваний теж позбавлявся права брати відлуння од горба – власності мого дядечка... і т. д. Таким чином, виходило хоч круть верть, хоч верть круть. Жоден із суперників згоди не дав, і неповторній луні судилося навіки замовкнути. З тих пір цей скарб безславно гибіє й продати його неможливо.

За тиждень до мого весілля, поки я ще впивався своїм щастям і вже почали з’їжджатися гості, щоб привітати нас, прийшла звістка про смерть дядечка й копія духівниці, згідно з якою я залишався єдиним його спадкоємцем. Не стало мого улюбленого дядечка, навіки покинув мене! Думка про це ще й досі гнітить мене, хоч минуло вже багато років. Я простягнув духівницю графу, сльози засліпили мені очі. Граф глянув у неї й суворо мовив:

– Хіба ж це багатство, сер? Можливо, у вашій голоштанній країні це чогось і варте – адже ви, сер, єдиний спадкоємець численної колекції відлунь, якщо можна назвати колекцією те, що порозкидане по всіх усюдах. До того ж ви в боргах, наче та свиня в реп’яхах; у всій колекції немає жодного експоната, що б не був у закладі. Я не лиха людина, але мушу дбати про майбутнє моєї дочки. Коли б у вас зосталася хоч одна луна, яку ви назвали б своєю, то ви змогли б поїхати туди з моєю донькою та щоденною важкою працею вдосконалювати ту луну і тим самим заробляти собі на хліб. Але я не можу віддати своє єдине дитя жебракові. Облиш його, доню. Прощайте сер, беріть свої закладені луни і більше не смійте потикатися мені на очі.

Моя незрівнянна Селестіна, плачучи, пригорнулась до мене й поклялась, що з великою радістю вийде за мене й тоді, коли я не матиму навіть крихти відлуння. Та нас розлучили силою; не минуло й року, як вона зів’яла й померла, а я от мучуся на цьому світі; нещасний і самотній, я день і ніч благаю бога дарувати мені смерть, щоб навіки з’єднатися з нею там, де немає жорстокості і де знаходять собі вічний спокій всі гнані та знеможені.

А зараз, сер, якщо ви будете ласкаві та поглянете на оці карти і схеми, то я продам вам відлуння значно дешевше, ніж будь-хто з моїх конкурентів. Ось, наприклад, це – тридцять років тому воно коштувало моєму дядечкові десять доларів. Кращого не знайдете в Техасі. Я віддам його вам за...

– Дозвольте вас перебити, друже,– мовив я,– сьогодні мені просто дихати не дають комівояжери. Я вже купив зовсім не потрібну мені швейну машину; карту, що на ній усе переплутано; годинник, котрий і не збирається йти; порошок проти блощиць, хоч з’ясувалося, що вони тільки його й полюбляють; я придбав безліч усілякого мотлоху, і з мене годі. Я не бажаю мати жодного з ваших відлунь, навіть якщо ви оддасте їх задарма. До того ж я терпіти не можу типів, котрі намагаються всучити мені будь-що. Ось бачите пістоля? Отож забирайте свій мотлох та йдіть геть, поки не пролилася кров!

Та він тільки жалібно посміхнувся й вийняв ще кілька схем. Отож усе скінчилося, як і належить,– бо щойно ви заговорили з комівояжером, то вам слід лише коритися своїй долі.

Спливла докучлива година – і ми сторгувалися. Я придбав два подвійних відлуння у гарному стані, а він дав мені на дорогу ще одно, яке ніяк не міг збути, бо воно відгукувалось по-німецьки. Він пояснив: «Колись воно розмовляло всіма мовами, а тепер випали зуби, і воно гиргоче тільки по-німецьки».

1876

Все своє життя, починаючи з дитячих літ, я мав звичай читати певного роду історії, написані у своєрідній манері Премудрого Мораліста, бо ж таке чтиво було повчальне й справляло мені втіху. Історії ті завжди лежали в мене напохваті, і коли мені сприкрювався рід людський, я вдавався до них – і вони підносили мене на дусі; коли я почувався немилосердним егоїстом і негідником, я вдавався до них,– і вони нараджували мені, як вестися, щоб знову себе поважати. Не раз я жалкував, що ті чарівні історії уривалися щасливою розв’язкою, і мріяв довідатися, куди поверне далі захоплива оповість про добродійників та вдобродійнених. Це почуття росло в моїй душі так уперто й непогамовно, що я нарешті зважився таки дізнатися, чим закінчились оті історії. Я взявся за діло і по багатьох невсипущих трудах та копітких дослідах довів його до кінця. Наслідки я викладу вам, супроводжуючи по черзі кожну історію її правдивим продовженням, що його я знайшов і перевірив.

Вдячний пудель

Жалісливий лікар (він залюбки читав такі книжки) здибав якось безхатнього пуделя з поламаною лапою, приніс бідолаху до себе додому, наставив та перев’язав йому скалічену лапу, відпустив його на волю, а невдовзі й думати про нього забув. Та як же він здивувався, коли одного пречудового дня відчинив свої двері й уздрів біля них вдячного пуделя – той терпляче ждав лікаря в парі з іншим безпритульним собакою,