Читати книгу - "Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко"

— Далебі, немала, зламали заступ і напирають потужно.

— Воєвод Данка та Добролика до мене, — не став більше допитуватися князь.

Був зосереджено суворий і бистрий на думку, далебі, почував уже себе на боролищі. Щойно питався, де саме перейшли обри через Збруч, радів, збагнувши, що вони йдуть наосліп, інакше вторгалися б між улицькою та втікицькою ратями, і знову питався, уличі та втікичі стримують обрів при Збручі чи оступаються перед ними, як мислять собі стримати їх, а прибули воєводи, тут-таки дав визріле вже повеління: Данко поведе свої кінні тисячі супроти тих обрів, що йдуть Тиверською землею безборонно. Добролик піде на поміч уличам і допоможе їм скинути в Збруч аварські турми, що пробиваються на полудень, до Дикуші, а вже потім подасться на поміч втікичам. Заступ на Збручі має бути поновлений, доступ аварських турм на цей бік ріки припинений.

— Тобі, тисяцький, — обернувся до привідці улицької пішої раті, — інше повеління: зроби улицький заступ між Дністром і горами таким же недоступним для кінних аварів, як і тиверський. Скрізь, де це треба, вирий перед заступом глибокі урвиська.

— Це зроблено вже, княже.

— Хвалю за старанність і поміркованість. Коли так, зроби ще одне: перекинь найбільш боєздатні свої сотні в передні тиверські лави. Дуже можливо, що на них піде Дандал, і немалою силою. Коли станеться так, що передні лави десь поступляться перед нею, твій заступ має прийняти тих, що відійдуть, під свою руку і не пропустити аварські турми, за всяку ціну стримати їх, а коли вишукається можливість, то й викинути за межі першого заступу. Надходить вирішальна мить нашого поєдинку з аварами. Вистоїмо — житимемо, не вистоїмо — поляжемо всі тут, а роди свої завдамо в аварське ярмо.

Світозар вибрав слушну нагоду й підійшов до князя з своєю радою.

— Є потреба поговорити, брате.

— На самоті чи тут-таки?

— Ліпше на самоті.

— Ну, то ходім.

І коли всілися, не без цікавості подивився на Світозара.

— Я слухаю.

— Як на мене, настав час правитися до забузьких князів і кликати їх на прикарпатські боролища.

— Це те, стольнику, що давно треба було зробити.

— Давно — ні, а зараз конче треба. Дандал таки на Тивер націлює усю свою силу. Аби переконалися, що доля їхніх земель вирішується не десь-інде, а тут, у Прикарпатті, не користуватимемося послугами нарочитих, поїду я сам.

— Не перечу. Їдь, брате мій. Їдь і скажи: що швидше будуть тут, то борше упораємося з обрами. Як збираєшся правитись? Може, з Данком поскачеш?

— Ба ні. Дай надійний супровід. Відвідаю спершу Черн, попереджу Велемудра: обри гуляють по нашій землі, най буде готовий зустріти, коли сунуться. Звідти подамся в Улицьку землю і нею — на втікичі та росичі.

— Най буде так. Повертайся борше і неодмінно з раттю усіх племен землі Троянової.

XV

Світозар не барився в путі, а проте, доки добрався до стольного города уличів, затим — на Втікич і Рось, пішло днів та й днів. А ще ж кожному з привідців племені треба було втлумачити: не зволікай із поміччю, ближики твої в біді; станеш зволікати, тебе, люд твій, всю землю Троянову постигне те саме.

Усі зголошувалися з тим, що казав, та не всі відпускали одразу ж. Страх велику силу має, тож питали-допитувались, чи правда, що погромлено дулібів, що немає вже ані князя привідці Келагаста, ані його дружини, як і раті ополченської.

— Обрів теж немало полягло, — заспокоював. — З шістдесяти тисяч, що йшли з їхнім привідцею, п’ятнадцять уже не долічуються, як не долічуються й самого привідці — хакан-бега Апсиха. А ще десять тисяч пішло на Волин. Коли вчасно зберемо свою силу та станемо на січу з обрами так, як стоїть зараз князь Радим, не лише здолаємо супостата, а й поженемо пріч.

— Збиратися слід, що вдієш. Ось тільки хто поведе тепер?

— Кажу ж, там, на боролищі, успішно стоїть супроти обрів князь Радим, тут гуртуйтеся довкола князя Велемира. Не все утрачено. Сила в нас є і мужності та мудрості не бракує. Потрібне лиш спішне єднання тієї сили, як потрібна й воля кожного узяти гору над аварами.

Уличі не стали ані вагатися, ані перечити. Про що може бути мова, сказали, чи не бачать, не відають, коли постигне безліття Тивер, та сама доля спіткає й уличів. Послали на боролище рать ополченську, пошлють в поміч тиверцям і дружину, всіх інших ратників, що є під рукою тисяцьких. Те саме сказали Світозарові на Втікичі, у Києві. А древляни спершу завагалися, іти чи не йти їм у Прикарпаття, далі й зовсім запротестували.

— Наша земля, — відмагалися, — сусідить із Дулібською. Не можемо залишити її напризволяще, коли обри поруч? Чи їм довго повернути коней на схід і піддати вогню та татьбі наші городища?

— Дуліби погромлені, однак не скорені, вони най і розрізненими силами, все ж уперто боронять себе. Обрам не до вас зараз.

— Дарма.

— Чому ж дарма? Є речниця князя-привідці, згода земського віча — купно іти і купно стояти супроти супостата, що прийде в нашу землю.

— Отож ми вийдемо й станемо На обводах своєї землі.

Що скажеш таким? І гнівався, і погрожував, казав, коли обернеться так, що упораються з обрами самі, без древлян, вилучать їх яко відступників із братньої спільності, зрештою утихомирився й сам став схилятися до думки: а чи не ліпше справді буде, коли залишать древлян стояти супроти обрів, що є зараз на терені Дулібської землі? Що то за вої будуть із них, коли весь час оглядатимуться та думатимуть, як там вдома. І поляни, втікичі певніше почуватимуть себе, коли знатимуть: супроти тьми, що пішла на Волин, стоять древляни.

— Коли вже надумали взяти на себе цю повинність — боронити землі братньої спільності від обрів, що пішли в глибинні верві Дулібської землі, то маєте боронити по-справжньому. Чи ви хоч відаєте, де вони, що роблять?

— В Дулібії, де ж іще.

— Дулібія велика, княже. Може, обступили і силкуються взяти Волин, а може, гасають у погоні за поживою по всій землі. Чому б тобі не знати цього і не шукати зустрічі із супостатом за межами своєї землі? Чому б не стати в поміч дулібам і не допомогти тим самим собі ?

— Це діло, стольнику. На се пристаю.

— Ну, коли