Читати книгу - "Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко"

особливо, — Світозара переслідувала мисль не вплутувати в перетрактації всіх антів. Хто знає, може, доведеться поступатися цим зайдам частиною землі Троянової, тоді будуть підстави сказати: не всі анти виходили супроти вас, не всі мають бути і в одвіті перед вами. Саме з цих міркувань згадуй у розмові лиш Тивер і її князя. Так і казав:

— Люд Тивері і князь тиверський знову звертаються до тебе, сину великого Баяна, може, і з надокучливою, все ж слушною речницею: пощо ми маємо стинатися один з одним і лити даремно кров? Яка тому причина? Невже кагану (він не обмовився, зумисне назвав так Дандала)… невже кагану не відомо: саме тиверський князь обстоював аварське сольство перед Келагастом ? Чи за таке заступництво карають? Чи то вагома причина для розбрату між нами? Попередній привідця аварських турм не зважив чомусь на наш ревний клич — замиритися і жити в мирі, визнаємо за доцільне і потрібне звернутися з цим до тебе і уповаємо на тебе. Син мудрого Баяна, гадаємо, збагне недоречність розбрату між нами і покладе йому край.

— А хто потяв нашого привідцю, хакан-бега Апсиха, і хто буде в одвіті за це? — не втримався і подав голос котрийсь із радних.

— Січа є січа, достойні. Чи ми просили хакан-бега іти в нашу землю? Чи нашому князеві не загрожує те саме — бути потятому у січі з вами?

— Ось тоді й замиримося, як відплатимо вам за Апсиха, — підтримав того, непримиренного, інший із радних, та Дандал поспішив піднести руку і тим поклав край пристрастям, що почали було розгорятися вже.

— Як мислять собі анти замирення з нами?

Бачив, настрій у Дандалових радних не той, щоб говорити зараз про найголовніше. А проте куди дінешся, питання поставлено.

— Було б найліпше, коли б авари вдовольнили себе тим, що помстилися на головному винуватці розбрату — князеві Келагасту і його родах та й пішли за гори. Анти тверді в слові, могли б підписати ряд[54] та й бути аварам надійними сусідами. Це немала вигода, привідці, мати антів за надійних сусідів.

— Про це й говорити годі. Авари дорого заплатили, виборюючи цю землю, і не мають наміру поступатися тим, що вибороли.

— Що ж пропонують вони? На яких засадах хотіли б. підписати з нами ряд?

— Дулібія віднині аварська і навічно. Всі інші анти повинні платити нам данину.

— Про це теж не може бути й мови. Авари не скорили собі всіх антів, аби вимагати від них данини.

— То скорять, і тоді не одбудетеся даниною.

Обіцянка не з тих, що можуть потішити. А проте й розпалювати пристрасті не варто. Таких, як авари, не погрозами слід вчити, а ділом.

— Це останнє твоє слово, привідцю?

— Так.

— Шкода. Я тому і йшов на цю, повторну, розмову, що сподівався: з тобою ліпше домовлюся, аніж міг домовитися за тамтим разом із Апсихом. Сила в нас не така мала, як думають собі авари, багато крові проллється, коли не замиримося. Супроти вас стоять поки що тільки тиверці, а є ще древляни, поляни, роси, втікичі, уличі, є ще слов’яни, що сидять на Десні і Сеймі, на Чуді й за Прип’яттю. Подумай, славний сину мудрого Баяна, подумай і зваж. Коли є потреба порадитися ще, я можу відійти й пождати твоєї остаточної речниці в своїм наметі.

Дандал виважив Світозара відверто холодним і неприховано важким поглядом.

— Я своє слово сказав, стольнику. Іншим воно не буде вже.

— Тоді дозволь нам піти.

Князь Радим що далі слухав брата, то помітніше хмурився.

— Помилилися ми з тобою в своїх сподіванках на обрів і на можливу домовленість із ними.

— Так уже й помилилися? А те, що позбулися Апсиха найзавзятішого і наймудрішого з аварських привідців, що купно з ним полягли найдобірніші аварські турми, мало хіба важить?

— В усякім разі, менше, ніж те, що мають із нашої довіри авари. Уявляєш, що буде, коли Дандал скористався замиренням і взяв Волин, вийшов тією тьмою, що є під орудою його брата, на обводи Древлянської землі? На Іскоростень, а тим паче на Київ та тьма, може, й не піде, а силу нашу роздвоїть і тим дасть Дандалові можливість доконати нас.

Слушність в цих міркуваннях є. Адже тиверці, як і уличі, окрім того, що підперли собою аварську силу між Дністром та горами, нічого іншого вдіяти не можуть. Дандал бачить це і волен чинити так, як йому заманеться. Захоче — кине всі, що є при ньому, турми на тиверський заступ, ламатиме його то в одному, то в іншому місці, доки зламає десь, захоче — лише вдаватиме, що напирає на тиверців, а тим часом кине з десяток турм у поміч Форисинові і вчинить так, як мислив щойно князь Радим, — піде на древлян і тим роздвоїть силу братніх племен. Треба щось робити, і то негайно. Тепер, коли немає Апсиха, Дандалові захочеться показати себе перед усіма аварами, що з нього коли не ліпший, то не гірший привідця, ніж Апсих, і він неодмінно вдасться до якогось ратного вивертня. Було б найліпше, коли б ми упередили його, зійшлися воєдино і вдарили так, як уміємо. Та де вона, та єдність? Одні окопалися між Дністром та горами і думають, що це усе вже, обри не пройдуть, інші ніяк не зважаться, супроти кого іти їм, виходити на січу за землю Тиверську чи свою берегти.

Що ж робити? Ризикнути й податися на Київ та Іскоростень, кликати всі інші раті землі Троянової у Прикарпаття? А чи князі послухаються ? Адже то теж не безпідставні судження: у обрів доста сили, вони й на Київ та Іскоростень можуть піти.

Відклав розмову з князем про ці свої наміри на завтра (час ліпше, ніж хтось, розраджує а чи утверджує в мислі), та не встиг поговорити: прискакали гінці від уличів, що стоять на Збручі, й сказали, обри переправилися поночі через Збруч і, зламавши їхній, улицький, заступ, пішли в глибинні верві Тиверської землі.

— Що ж тисяцькі? — питався князь. — Де їхні тисячі?

— Стоять супроти тих обрів, котрі розвернули коней на полудень та полуноч і напирають на нас вздовж ріки Збруч. Ті ж, що пішли в тиверські верві, пішли безборонно.

— Яка сила в тих обрів, що йдуть на вас, і в тих, що пішли в глибинні верві Тиверської