Читати книгу - "Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко"

Нарочиті вдячно вклонилися князеві і вже потім, як оглянули тіло упокореного Данком Апсиха, сказали:

— Новий привідця наш, син славного в ділах і помислах Баяна — Дандал, просить князя передати йому тіло потятого в січі хакан-бега. Вої аварські хочуть поховати його з честю і воздати, ховаючи, достойну його слави і імені шану.

Радим не став вагатися.

— З мертвими не змагаємось, — сказав нарочитим. — Беріть.

— А ще привідця наш, — заспішили авари, — просить замиритися з ним на час похорон і складання жалоби по потятому.

Князь переглянувся з братом Світозаром, іншими воєводами.

— На який час авари просять перемир’я?

— На седмицю.

— Перемир’я має бути повсюдним чи тільки на цім боролищі?

— Лише на цім боролищі.

І знову князь Радим переглянувся зі своїми радниками.

— Що скажемо новому привідці аварів?

— А те скажемо, — вихопився Данко, — ми не є подолані у січі, аби від нас чогось жадали і ставили нам свої умови.

— Нам не ставлять свої умови, — осмикнув його Світозар, — нас просять. Гадаю, — обернувся до Радима, — слід погодитися на перемир’я. Від себе ж маємо сказати аварам: чи не був би згоден новий їхній привідця поновити під час перемир’я чи пізніше перетрактації, з якими ми зверталися уже до них? Гадаємо, вони на часі. Причин для чвар і розбрату між нас немає, як немає й того, котрий чомусь не хотів цього визнати.

Коли сказали про це Дандаловим нарочитим, ті теж переглянулися між собою.

— Нам не було такого повеління — домовлятися і про перетрактації, одначе з настроїв привідці відаємо: такі перетрактації цілком можливі.

Авари пождали, доки князь перекинеться словом із радними, і знову вдалися до нього:

— То ми зараз уже можемо взяти тіло хакан-бега?

— Так. Вам підготують його і допоможуть нести ті з воїв, яких ми відпускаємо для супроводу тіла свого привідці. Пощо нарочиті мужі мають клопотатися цим?

Усі лишилися вдоволені розмовою з аварськими нарочитими, лиш Данко не переставав хмуритися — йому, як і всім іншим радним, не сказали про таємну домовленість, що була, у князя з Дандалом.

— Не розумію вас, — підозріло позирав то на одного, то на другого брата. — Пощо поступаєтесь тілом Апсиха, надаєте аварам час і можливість для поховання? Невже не тямите, як скористаються вони цим, як роздмухають у серцях своїх воїв гнів на нас? Пробі, ще й тим чотирьом із Апсихових вірних дозволили повернутися. Та вони ж те й робитимуть там, серед Дандалових турм, що кликатимуть до мсти-відплати.

— Трьом, Данку, — зауважує Світозар. — Четвертий не з вірних.

— Ніби то не все їдно.

— Бо не все їдно. Присяйбіг, що завзятіше репетуєш ти з цього приводу, то певнішою стає моя догадка: боїшся, аби авари не помстилися тобі за потятого в січі Апсиха.

Данко надто зворохоблений був, аби примітити у Світозаровім глумі відтінок жарту, обернувся й пішов купно з усіма іншими радними.

— Я боюсь, аби всім нам не помстилися, — сказав, відходячи вже.

Стольник нічого не відповів на те, одначе став примітно похмурнішим.

— А він недалекий від істини, — порушив мовчанку князь. — Урочисте прощання з хакан-бегом справді може роздмухати в серцях аварів неабиякий гнів на нас. А гнів подвоїть їхню силу.

— Їхню подвоїть чи ні, а нашу уже подвоєно. Піди та глянь, як потішені ратники твої тим, що немає вже головного привідці аварського вторгнення. Надія на те, що коли не сьогодні, то завтра візьмемо над супостатом гору, яснить вид усім — і воям, і привідцям воїв. А то не якась там абищиця, князю.

Радим надовго лишається мовчазним і замисленим.

— Най будуть добрі та милостиві боги до наших замислів, — каже зрештою. — На що зважилися, на тому й стоятимемо, принаймні цю седмицю.

Спроби тиверських вивідників проникнути в аварський табір лишалися марними. Єдине, на що спромоглися вони, — спостерігали за табором і тим, що робилося в ньому, із засідок. А те небагато давало.

«Авари ховали свого привідцю з великими почестями», — доповіли князеві на третій день після того, як Апсиха забрали з тиверського табору.

«Уже другу добу палять багаття, смажать биків і справляють тризну, — повідомляли в чергових своїх звідах. — Безпечність повна, почувають себе, ніби вдома».

— Де Дандал? Що роблять привідці турм? — питав князь у воєвод, а воєводи — у вивідників.

Мужі старалися. І зближалися недозволено близько як із турмами, так і з наметами аварських терханів, і за наметами стежили пильно, а чогось суттєвого так і не спромоглися вивідати.

Князь хвилювався, а часом і гнів являв.

— Сусіди наші не нахваляться спроможністю тиверців таємно проникати в табір супостата і добувати звіди, а я похвалитися цим не можу.

— Чи того, що знаємо, мало? — виправдовувалися воєводи. — Перепочивають авари, до січі не пориваються.

— Вої не пориваються. А привідці? Хто скаже мені, що роблять тим часом привідці? Тоді довідаємося, як підуть на нас?

Помовчав, і до Світозара:

— Лаштуй, стольнику, сольство. Ми давали згоду на замирення, ми маємо й нагадати обрам: воно позаду. Настав час або відновлювати січу, або розійтися з миром.

Світозар не цікавився в князя, як повестися йому в тому разі, коли Дандал захоче ухилитися від перетрактацій про замирення. На те він стольник, аби шукати путі замирення самотужки. І все ж не міг не бентежитись, лаштуючи сольство. Бачив-бо: князь менш за все вірить, що воно буде успішним. Ба навіть співчутливо позирає на брата.

— Не печалься, — заспокоїв Радима, прощаючись. — Якось обійдеться.

— Уповаю на богів і на твою обачність, брате мій. Будь мудрий з новим привідцею аварів, то, гляди, якось і обійдеться.

Дандал не одразу прийняв антське сольство. Довелося ждати та й ждати, доки збирав радних та радився з ними, Нарешті покликав.

І сам він, і його радні сиділи в. наметі одутлувато-спухлі і через те неприховано похмурі.

«Погана прикмета, — подумалось. — Не інакше як після перепою. А на похмілля всього можна діждатися від аварів».

— З чим прибув до нас антський сол? — поцікавився Дандал, вислухавши Світозарове освідчення.

—Усе з тим же.

Ще в путі — а тут, у Дандаловім наметі,