Читати книгу - "Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко"

цей навіть для Апсиха виявився несподіваним. Стріли, з усього видно, летіли в його турму густо й посіяли серед вірних, що вихопилися на поляну, непевність, примусили їх спинити шалений перед цим лет, збитися докупи. Та й урон робив своє діло — стріляти ж бо не лише по тих, що вихопилися на поляну, не менше стріл летіло й на вершників, що були ще в лісі.

Тим скористалися Данкові мужі й пішли на супостатів своїх лавою з одного, другого і третього боків. Апсихові нічого не лишалося, як ув’язнути в січу. А поки стинався, підоспіла й тиверська погоня. На порівняно невеликій поляні згромадилася така сила кінних, повернутися не всім і не завжди було де, не те що розглянутися і знайти рятівну щілину. Єдине, що живило надію аварського привідці, спроможність вірних. Їх тут немало — тисяча, а тисячу голими руками не візьмуть. Доки вона з ним, доки стинатиметься та кластиме собі під ноги зухвалих антів, десь та нагледить у цих лещатах щілину, щось та придумає. Йому б тільки простір, Небом ладен заприсягти — зуміє пройти і через цей, і через другий тиверський заступ.

Привідці, та ще такому, як Апсих, не випадає лізти в передні лави і наражатися на смерть. Його повинність — правити січею, бути в одвіті за її щасливе завершення. Та не те на мислі в хакан-бега. Навіть у нього, випробуваного на всьому, уривається терпець. Що сталося з вірними? Он скільки стинаються і не просунулись ані на п’ядь. Чи таким, як вони, личить тирлуватися на місці ? Чи в такому, як у них, становищі можна покладатися на те, що з ними, багатурами, ніхто не вистоїть у поєдинку, рано чи пізно вичерпає силу і покаже спину? Швидше навпаки буде. Чули, швидше навпаки!

Апсих кидає гарячі позирки очей своїх в один, у другий бік і таки зважується.

— Кличте до мене багатурів, — велить тим, що завжди поруч. — Пробиватимемося он там.

Якийсь час іде на збирання, якийсь — на повеління, і з уст аварського привідці злітає зрештою клич:

— За мною, витязі мої! Всі, як один, на прорив!

Ті, що були попереду хакан-бега, розступилися й дали йому місце в передніх лавах. Йому і багатурам, що їх узяв він під свою руку. Самі теж не забарились. Кинуто клич: на прорив. Хто стане роздумувати чи вагатися, коли то — порятунок? Таки всі, таки як один збудилися ратною буєстю й подалися услід за своїм привідцею. Та за цим разом не пощастило їм розметати тиверських мужів, як розметали там, біля весі. Не злякалися вони, ані виду та люті аварських багатурів, ані замиготілих перед, очима мечів. Метали з усієї, що мали в тілі, сили сулиці, здиблювали нажаханих острогами коней і кидали із здибленої високості на першого-ліпшого з аварів, що підвертався під руку, заносили над собою мечі й стиналися, не уступаючи аварам, на мечах. Сила йшла супроти сили, буєсть супроти буєсті, і ніхто не хотів уступати з путі чи оступатися. Де тільки видзвонювала, а де й скреготала, висікаючи іскри, броня, чулися погрозливі чи спонукаючі до рішучої дії крики людей, іржали налякані людським безглуздям коні, падали, не вірячи, що мертві вже, потяті, і торжествували над ними ті, що потяли, а жаданого погрому обрів чи тиверців не було та й не було. Не один уже багатур упав, прикриваючи собою хакан-бега чи йдучи поруч із хакан-бегом, і не один уже тиверець став на місце потятого, підхопивши його слово, мов знамено: «Тут сам Апсих!» Честь є честь, а повинність є повинність. Хай не він, хай хтось інший, все ж мусить зробити те, що конче треба зробити і саме на цім боролищі. Чи то ж жарти: від того, буде чи не буде потятий Апсих, залежить он як багато: буде люд землі Троянової, як і досі, вільний чи не буде, процвітатиме на рідних долах мир та благодать чи їхня одвічна згубниця — чорна осмута.

А хакан-бега що далі, то помітніше розбирала лють. Не вірив і не хотів вірити, що він, та ще з вірними, з хай і поріділими, все ж присутніми в січі багатурами не може пробитися крізь кінний стрій тиверців. Мов зацькований дик, кидався то в один, то в другий бік, скрізь, де об’являвся, сіяв жах і смерть, спонукав своєю завзятістю всіх, хто йшов за ним, помітно втрачав як багатурів, так і вірних, і змушений був нагадувати, аби став хтось на їхнє місце. Знав, то погана прикмета: в серця його вірних почав заповзати страх, а все ж не хотів вірити, що не проб’ється крізь тиверські лави, і гарячково шукав слабкого місця в тих лавах.

Данко теж встиг завважити: хакан-бег вихопився вперед, і поспішив скористатися його похибкою.

— То Апсих, — показав одному з сотенних. — Заходь звідтам і відрізай його від решти аварської турми. Ти, — повелів іншому, — заходь із супротивного боку і теж одрізай цей витягнутий у наш бік хвіст. Коли це станеться, хакан-бег не випорсне вже із нашого зашморгу. Клянусь Перуном!

Сотенні, хай і в упертих січах, вже ж сумлінно виконали його повеління. Та й Данко не сплохував. Завваживши: найближчих до Апсиха вірних єднає з усіма іншими аварами всього лиш ненадійна нить, він оступився перед Апсихом і тим остаточно відірвав його від турми.

Бачив, настала вирішальна мить, і не став втрачати її.

— В мечі їх! — повелів мужам і перший кинувся туди, де вигарцьовував на змиленому в доволі тривалій уже січі коні привідця аварів. Той відчув, певно: щось сталося позаду, обернувся на якусь ледве вловиму мить, і тієї миті доста було, щоб чиясь влучно пущена сулиця вп’ялася йому в шию. Апсих шарпнувся всім своїм могутнім тілом, встиг ще вихопити сулицю й кинути її пріч, та не встиг уже захистити себе від занесеного над ним Данкового меча.

Удар був з тих, після яких годі сподіватися на рятунок, і все ж вірні поспішили своєму привідці на поміч. Поспішили, та не порятували вже, самі стали жертвами тієї поспішності.

XIV

Вість про загибель аварського привідці у січі з Данковими дружинниками швидко облетіла як тиверську, так і улицьку рать, досягла, певно, й аварських турм, бо того ж таки дня, у полудень, прибули від Дандала нарочиті й захотіли знати, чи то ж правда, що хакан-бег Апсих наклав головою по другий бік антського заступу.

Тиверський князь не