Читати книгу - "Лазарус, Світлана Тараторіна"

Жінка вишкірила гнилі зуби і перевела сліпі очі на Василину.

— Світ догори дриґом став. От і ти, порядна баришня, а з напівмертвим смердючкою валандаєшся. За часів Степаниди Федотівни, роздери її нечистий, такого не було. Чоловік Федотівни, небіжчик, порядний господар був. Добрий. За сраку міг потримати, у куті притиснути, яку дурепу занапастити, але який пан без того? А Степанида терпіла. Була-бо бездітна. Всю злість на дворових зганяла. Нехай її кістки поб’є шашіль,— колишня прислуга з ляскотом опустила важкий ополоник на голову занадто нахабному злидню.— Особливо хлопчику діставалося.

— Хлопчику? Син когось із челяді? — схопився поліціянт.

— Її прийомний. Пан звідкілясь привіз. Подейкували, що його — нагуляний. Але геть-чисто не схожий. Руденький і тихий, як дівчинка.

Василина і Тюрин перезирнулися.

— От його зі світу зживала. Била дівок, що коло нього крутилися. Об його спину дрючки ламала. Потім плакала, пробачення просила. І знову по колу. Натура хлопчача їй не подобалася, бачте, змінити хотіла.

— А він що — хіба не людиною був? — обережно запитав Олександр Петрович.

— Перелесник, хай йому грець,— покоївка пустила довгу зелену цівку крізь погнилі зуби.— Гарний, що твій херувим. Аж поки у чан з купоросною олією не впав.

— Сам упав? Як таке могло статися? — зойкнула Айвс.

— Ще пан живий був. Поїхав малий до нього на фабрику на Караваєвську. А там і сталося. Бариня тоді над ним тиждень сиділа. Але нічого, виходили. Пана по тому від Степаниди зовсім відвернуло. Вже й ночувати не приходив. А що гірше — до нечисті повадився. На Ямі, бідося, переставився, мо’ чули?

— А покоївка, мавка? Пам’ятаєте? Що з нею сталося? — напосідався Тюрин.

— Ви про Пріську? Сама винна. Чого б це мавка здумала з людським паном валандатися? То Степанида і провчила.

Куховарка крякнула і нахилилася до варива. Більше, як не билися, нічого не витягнули.

— Може, ви знаєте, куди той хлопчик подівся? Як хоч його звали?

— Хе-хе! Смутя, Смутя його кликали. Бо повсякчас смутний ходив.

Жінка зайшлася диким сміхом-кашлем, а коли відхекалася, зло глипнула на Тюрина і пригрозила закликати городового, якщо не підуть добром. Ще й палицею замахнулася, аж зелені каплі потрапили на шинель. Пізніше Олександр Петрович з подивом зауважив, що на їхньому місці залишилися акуратно випалені дірки.

*

— Маячня якась! — дратувався Тюрин.— Як можна знайти людину без імені? Не було ніякого Пузріна, сина власника купоросної фабрики. Жодних метрик. І що це за ім’я таке — Смутя? Василино, ви точно його не пам’ятаєте?

— Повторю вам рівно скільки й сказала,— вкотре обурилася панна Айвс.— Після слів бідолашної я й справді згадала хлопчика з саду. Я зустріла його тільки раз, коли лазила до них по яблука. В нього було щось з обличчям — червоні плями. І він сказав, що його не любить мати. Мене це тоді вразило. Пам’ятаю, довго потім бігала за своєю матір’ю і допитувалася, чи вона справді мене любить,— Василина всміхнулася дитячим спогадам.— Я ще за першої зустрічі з вами згадувала того хлопчика. Але зовні він був цілковито людиною. І головне, сам себе називав людиною. Я спитала, чи він син господарів, він сказав — ні. І потім, скільки туди лазила, жодного разу його не бачила. Але повторюю, це було років двадцять тому. Навіть не знаю, який він зараз на вигляд.

Щоб не тягнути Василину в управління, вони влаштувалися у гучному «Семадені» навпроти Думи.

Топчій, не звиклий до пафосної обстановки, тихо гойдався на табуретці. Його увагу захопили вогненноголові скарбники, що пили каву за сусіднім столиком, і він не зразу розчув запитання шефа.

— Парфентію Кіндратовичу, я вам голову гвіздками до шиї приб’ю, щоб не крутило! Що про старий будинок розвідали?

Олександр Петрович був на межі. Скалонне погрожував забрати справу, якщо вони до кінця тижня не знайдуть винного. На поліцмейстера тиснули згори. На килим викликав Вишиєвський і красномовно натякнув, що за справою Пузріної стоїть сам цінний громадянин Вальдемар Голубєв. Нібито доводилася сестрою його батькові, професору Голубєву. Але найбільше Тюрин боявся, що маніяк заляже на дно і вони вже ніколи його не знайдуть.

— Нові господарі навіть стару цеглу пустили в хід,— розвів руками вовкулака.

— А завод? Де була та купоросна фабрика купця Пузріна?

— Теж нічого,— Топчій злякано, по-собачому втягнув голову.— Завод-то був на Караваєвській. Але тепера на йому місці нову громадину відгрохали. Газета тама ще ця, що наш рід кляне,— Топчій наморщив низького лоба,— ви ще днями тама скандал учинили.

— «Киянин»! — несподівано вийшла з задуми панна Айвс.— Ось як він дізнавався про похорон чи про відсутність чоловіків. Про таке зазвичай дають оголошення.

— Смутя! — Олександр Петрович опустив важку долоню на мармуровий столик і пильно подивився на Василину. Половий злякано підстрибнув і незадоволено зиркнув на синьошкірого поліціянта. Ще пам’ятав, як довелося прибирати уламки столу з минулого візиту відживленого. Топчій перевів здивований погляд з шефа на жінку. Очі Айвс палали. І якби Олександр Петрович краще її знав, то зміг би розгледіти щирий захват.

— І? — обережно пискнув Парфентій.

— Смутя — то Тумс навпаки! — одностайно викрикнули Василина і Тюрин.

— Ярослав Тумс. «Я. Тумс»,— намалював у повітрі Олександр Петрович.

— Купоросна фабрика. Там він впав у чан і зазнав ушкоджень. Тепер там газета. Перелесники прив’язуються до знакових місць,— сказала Айвс.

— Так. Реєстратор оголошень з газети «Киянин» і наш купоросний маніяк,— Тюрин схопився, кинув гроші на стіл і приготувався йти.— Панно Айвс...

— Навіть не починайте. Я з вами,— безапеляційно зупинила Василина.

VIII

— Ви арештовані, Тумсе! За вбивство Жозефіни Петроцької, Аделаїди Мніх, генеральші Хом’якової та удови гласного Ряхіної,— самовдоволено оголосив Тюрин і наказав Топчію надіти на реєстратора кайдани.

На його подив, Тумс лише нижче схилив голову, ніби хотів сховатися в уявний панцир, простягнув руки і покірно вийшов за поліціянтами. Редактор кидав образи у спини, обіцяв скаржитися, але ні Тюрина, ні звинувачуваного це не спинило.

Після чотирьох днів тримання Ярослава Вікторовича Тумса під вартою навіть Тюрин засумнівався, що він колись заговорить.

Тумс витріщав сумні блакитні очі у казематну стіну і мовчав. Навіть поза лишалася незмінною.

Чорні патли виявилися гарно підібраною перукою, під якою ховалися залишки рудого облізлого волосся. Голову, тіло, шию вкривали страшні шрами від опіків. Лише гарне,