Читати книгу - "Після війни. Історія Європи від 1945 року"

країни і були пов’язані. У 1928 році 44% британського імпорту машинної продукції у вартісному вираженні походили із США, 25% — з Німеччини. У 1947 році ці показники становили 65 та 3% відповідно. Ситуація в інших європейських країнах була аналогічна. За іронією долі, таке різке зростання попиту на американські товари свідчило про підйом європейської економіки, однак для купівлі американських товарів чи матеріалів потрібні були американські долари. Європейці не мали що продавати світу, а без твердої валюти не могли ані купити їжу, щоб припинити голод серед мільйонів людей, ані завезти сировину та обладнання, щоб рухати вперед власне виробництво.

Доларова криза була серйозною. У 1947 році майже половина імпорту Сполученого Королівства, державний борг якого з 1939 року зріс у чотири рази, припадала на США, тож у країні швидко закінчувалися гроші. Франція, найбільший імпортер вугілля у світі, щорічно недоплачувала Сполученим Штатам 2049 мільйонів доларів. Більшість інших європейських країн навіть не мали валюти для торгівлі. Румунська інфляція сягнула свого піку в серпні 1947 року. Інфляція в сусідній Угорщині, найбільша в історії та набагато гірша за інфляцію в Німеччині в 1923 році, сягнула курсу 5 квінтильйонів (530) паперових пенге за долар. Таким чином, на момент, коли в серпні 1946 року пенге замінили на форинт, доларова ціна всіх угорських банкнот в обігу становила одну тисячну цента.

У Німеччині валюта не функціонувала. Чорний ринок процвітав, а прийнятним обмінним товаром були сигарети: учителям у таборах для біженців платили п’ять пачок на тиждень. Вартість коробки американських сигарет у Берліні коливалася в межах 60–165 доларів, що давало солдатам американських окупаційних сил можливість серйозно заробити на обміні та переобміні своїх сигаретних запасів: у перші чотири місяці союзницької окупації американські військові в Берліні надіслали додому на 11 мільйонів доларів більше, ніж вони отримали як заробітну плату. У Брауншвейзі за 600 сигарет можна було купити велосипед — не меншу необхідність у Німеччині, аніж в Італії, що незабутньо зобразив Вітторіо де Сіка у фільмі «Крадії велосипедів» 1948 року.

Глибина європейської кризи не залишилася непоміченою американцями. Як ми побачимо далі, це була одна з причин, чому вони наполягали на вирішенні німецької проблеми — з радянською допомогою чи без. Добре обізнані радники президента на кшталт Джорджа Кеннана вважали, що Європа навесні 1947 року опинилася на межі краху. Розчарування західних європейців, яких спочатку змусили повірити у швидке відновлення та повернення до звичних економічних умов, зневіра німців та інших центральних європейців і ще й неочікувана криза 1947 року на додачу могли лише зміцнити привабливість комунізму або ж ризик заглиблення в анархію.

Привабливість комунізму була реальною. Попри те, що комуністичні партії Італії, Франції та Бельгії (а також Фінляндії й Ісландії) до травня 1947 року залишалися у складі урядових коаліцій, завдяки членам їхніх профспілок і народним демонстраціям їм вдалося активізувати народний гнів та зіграти на провалах власних урядів. Через виборчі успіхи місцевих комуністів у поєднанні з образом непереможної Червоної армії італійський (так само як французький або чеський) «шлях до соціалізму» здавався вірогідним та спокусливим. До 1947 року 907 тисяч осіб приєдналися до лав Комуністичної партії Франції. В Італії ця цифра становила два і чверть мільйона, набагато більше, ніж у Польщі чи навіть Югославії. Навіть у Данії та Норвегії кожен восьмий виборець спочатку був схильний до обіцяної комуністичної альтернативи. У західних зонах Німеччини союзницька адміністрація побоювалась, що ностальгія за золотими днями нацизму сукупно з реакцією на програми денацифікації, браком харчів та повсюдною дрібною злочинністю могли обернутися перевагами для неонацистів чи навіть совєтів.

Напевно, західноєвропейським державам пощастило, що їхні комуністичні партії навесні 1947 року все ще продовжували той поміркований демократичний курс, який вони розпочали в 1944 році. У Франції Моріс Торез усе ще закликав шахтарів «видобувати» вугілля. Британський посол в Італії описував Тольятті як важіль, який стримує своїх більш «радикальних» союзників-соціалістів. З особистих причин Сталін ще не почав заохочувати своїх численних прихильників у Центральній та Західній Європі зіграти на народному гніві та розчаруванні. Але примара громадянської війни та революції і так постійно бовваніла десь поруч. У Бельгії спостерігачі-союзники серйозно оцінювали суспільну й політичну напругу та зараховували країну разом з Грецією й Італією до «нестабільних».

У Франції економічні труднощі зими 1947 року вже закладали початок загального розчарування новою післявоєнною Республікою. За результатами опитування громадської думки, 1 липня 1947 року 92% опитаних вважали, що справи у Франції йдуть «погано або радше погано». У Британії канцлер Казначейства від лейбористів Г’ю Далтон, міркуючи про вщент розбитий ентузіазм перших післявоєнних років, зізнавався у своєму щоденнику: «Більше ніяких яскравих упевнених ранків». Його французький колега, Андре Філіп, міністр національної економіки від соціалістів, чіткіше сформулював ту саму думку у своїй промові у квітні 1947 року: «Ми, — заявляв він, — стоїмо перед загрозою тотальної економічної та фінансової катастрофи».

Відчуття безнадії та наближення катастрофи було повсюдним. «В останні два місяці, — повідомляла Жанет Фленнер з Парижа в березні 1947 року, — у Парижі та, напевно, й у всій Європі панувала й дедалі густішала атмосфера безсумнівного недугу, ніби всі французи або й усі європейці чекали, що станеться щось погане чи, ще гірше, що нічого не станеться». Європейський континент, як вона зауважила кількома місяцями раніше, повільно входив у новий льодовиковий період. Джордж Кеннан, мабуть, погодився б. В аналітичному документі для департаменту планування політики він припустив, що справжньою проблемою був не комунізм, а якщо й так, то тільки опосередкованою. Справжньою причиною європейського недугу були наслідки війни і те, що Кеннан діагностував як «глибоке виснаження фізичних спроможностей і духовної сили». Перешкоди, які стояли перед континентом, здавалися надто складними, особливо тоді, коли початковий імпульс післявоєнних надій та відбудови став слабнути. Гамільтон Фіш, редактор видання Foreign Affairs, що користувалося авторитетом серед американського зовнішньополітичного істеблішменту, виклав свої враження від Європи в липні 1947 року так:

Бракує всього: надто мало поїздів, трамваїв, автобусів і автомобілів, які б вчасно довозили людей до роботи, не кажучи вже про те, щоб поїхати у відпустку; надто мало борошна, щоб спекти хліб без домішок, а навіть такого хліба замало, щоб досита нагодувати людей, які тяжко працюють; надто мало паперу, щоб надрукувати в газетах більше ніж дещицю світових новин; мало зерна для посіву й добрив, щоб його підживити; надто мало будинків, щоб у них оселитися, і скла, щоб вставити в них шибки; мало шкіри, щоб пошити взуття; мало вовни для светрів, газу для