Читати книгу - "Після війни. Історія Європи від 1945 року"

Сьогодні серед науковців поширена думка про те, що, попри весь тогочасний смуток, початкове післявоєнне відновлення, реформи і плани 1945‒1947 років заклали основи майбутнього добробуту Європи. Без сумніву, для Західної Європи принаймні 1947 рік став поворотним моментом у відновленні континенту. Але в той час усе це не було так очевидно. Навпаки. Друга світова війна та її непевні наслідки цілком могли пришвидшити остаточний кінець Європи. Конраду Аденаверу, як і багатьом іншим, масштаб європейського хаосу здавався гіршим, ніж навіть у 1918 році. Маючи свіжі спогади про помилки попереднього післявоєнного періоду по закінченні Першої світової війни, чимало європейських й американських спостерігачів насправді боялися найгіршого. За їхніми найоптимістичнішими підрахунками, на континент очікували десятиліття бідності й боротьби. Німці, що проживали в американській зоні, вважали, що їхній країні для відновлення знадобиться щонайменше двадцять років. У жовтні 1945 року Шарль де Ґолль безапеляційно заявив французам, що для реанімування Франції потрібно двадцять п’ять років «несамовитої праці».

Водночас песимісти вважали, що набагато скоріше, ніж це станеться, континентальну Європу знову накриє громадянська війна, фашизм та комунізм. Коли державний секретар США Джордж Кетлетт Маршалл повернувся 28 квітня 1947 року із зустрічі міністрів зовнішніх справ союзницьких сил у Москві, розчарований небажанням Радянського Союзу співпрацювати задля розв’язання німецького питання та приголомшений побаченим економічним і моральним станом Західної Європи, він був твердо переконаний, що необхідно діяти вкрай радикально і дуже швидко. І судячи з атмосфери безнадії та приреченості в Парижі, Римі, Берліні й інших столицях, Вашингтон мав узяти на себе ініціативу.

План Маршалла щодо Програми європейського відновлення, який він упродовж наступних кількох тижнів обговорював зі своїми радниками й оприлюднив у відомій вступній промові в Гарвардському університеті 5 червня 1947 року, був радикальним та особливим. Але він не взявся нізвідки. У проміжку між закінченням війни та оголошенням Плану Маршалла Сполучені Штати вже витратили багато мільярдів доларів на гранти та позики для Європи. Головними адресатами цієї допомоги були Велика Британія та Франція, які отримали позики на 4,4 мільярда та 1,9 мільярда доларів відповідно, але жодна країна не залишилася обділеною: позики для Італії в середині 1947 року перевищували 513 мільйонів доларів, а Польща (251 мільйон), Данія (272 мільйони), Греція (161 мільйон) та багато інших країн також були в боргу перед США.

Однак ці позики йшли на те, щоб закрити діри та ліквідувати наслідки надзвичайних ситуацій. Американську допомогу використовували не для відбудови чи далекосяжних інвестицій, а для постачання першого необхідного, надання послуг та ремонту. Ба більше, позики, особливо великим європейським країнам, надавалися під певні зобов’язання. Одразу після капітуляції Японії президент Трумен мав необережність денонсувати угоди про ленд-ліз[48], через що Мейнард Кейнс попередив британський Кабінет міністрів у меморандумі від 14 серпня 1945 року, що країна опинилася на порозі «економічного Дюнкерка». Упродовж подальших місяців Кейнс успішно уклав із США угоду про надання великої позики, щоб Британія отримала долари і могла купити товари, які більше не отримувала в рамках ленд-лізу, але американські умови були неймовірно обмежувальними: зокрема Штати вимагали, щоб Британія позбулася імперських амбіцій щодо заморських домініонів, припинила ручне керування обмінним курсом і зробила стерлінг повністю придатним для конвертації. Як і попереджав Кейнс та інші експерти, це закінчилося тим, що люди почали (і продовжували) масово здавати британські фунти, британські доларові резерви швидко виснажилися, а наступного року настала ще серйозніша криза.

Умови позики, про яку в травні 1946 року домовилися США та Франція, якщо й були менш суворими, то не набагато. Французи отримали сотні мільйонів доларів кредитів та обіцянку подальших позик під низькі відсотки, а на додачу — списання 2,25 мільярда доларів воєнного боргу. Натомість Париж зобов’язувався скасувати протекціоністські квоти на імпорт і запровадити вільний імпорт для американських та інших закордонних товарів. Ця позика, як і британська, частково мала на меті просування інтересів США щодо міжнародної вільної торгівлі, відкритого та стабільного обміну валют і тіснішу міжнародну співпрацю. Однак насправді гроші були витрачені за один рік, а єдиним більш-менш тривалим наслідком стало ще сильніше народне обурення (на якому сильно грали ліві) щодо зловживання з боку Америки своєю економічною перевагою.

Отож уже навесні 1947 року двобічний підхід Вашингтона до європейської економічної скрути зазнав поразки. Негативне сальдо в торгівлі між Європою та США в 1947 році сягнуло 4742 мільйонів доларів — більше ніж удвічі проти попереднього року. Якщо це було «побічним ефектом зростання», то, як пізніше зауважували спостерігачі, Європа була близька до смерті від передозування. Ось чому Ернест Бевін, міністр закордонних справ Британії, коментуючи виступ Маршалла, назвав його «однією з найважливіших промов у світовій історії», і не помилився.

Пропозиції Маршалла передбачали кардинально інший підхід, на відміну від попередньої допомоги. По-перше, за винятком певних рамкових умов, європейці мали самі вирішити, чи приймати американську допомогу взагалі та як її використовувати, хоча очікувалося, що американські радники і фахівці будуть безпосередньо залучені до адміністрування коштів. По-друге, допомогу мали надавати протягом певної кількості років, а отже, від початку вона була програмою стратегічного відновлення та зростання, а не фондом для надзвичайних ситуацій. По-третє, ішлося про справді дуже суттєві суми. На момент, коли допомогу згідно з Планом Маршалла було повністю виплачено, у 1952 році, Сполучені Штати витратили близько 13 мільярдів доларів — більше, ніж уся заокеанська підтримка США разом узята. Із цих коштів Сполучене Королівство та Франція отримали найбільшу допомогу в абсолютних цифрах, але, здається, відносний вплив на Італію та інші країни, які отримали менше коштів, усе ж таки був сильнішим: в Австрії 14% прибутку в перший повний рік Програми європейського відновлення (ПЄВ) від липня 1948 року до червня 1949 року надходили від допомоги згідно з Планом Маршалла. На той час це були гігантські суми: у готівці План Маршалла за сьогоднішнім курсом (2004 рік) становив близько 100 мільярдів доларів, але в мірках американського ВВП (у 1948‒1951 роках на допомогу припадало близько 0,5% останнього) План Маршалла на початку ХХІ століття коштував би близько 201 мільярда доларів.

Одразу після промови Маршалла міністри закордонних справ Британії, Франції та СРСР за пропозицією Бевіна зустрілися в Парижі, щоб обміркувати свою відповідь. Другого липня радянський міністр закордонних справ В’ячеслав Молотов вийшов з переговорів, а через два дні Британія та Франція офіційно запросили представників 22 європейських країн (за винятком Іспанії та Радянського Союзу), щоб обговорити пропозицію Маршалла. 12