Читати книгу - "Темні стежки , Юлій Череп"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Спробуй ще раз їй зателефонувати, — втрачаючи терпіння, звернувся до Сергія Андрій, коли вони вкотре проїхали вузькою вуличкою, а готеля не побачили.
— В мене теж немає зв’язку, — знизав плечима той.
Усі подивилися на свої телефони.
— Мабуть, у низину спустилися, — зробила припущення Марина, а Оксана з Андрієм просто мовчки сховали телефони, які годилися хіба що в якості камери або калькулятора.
Плутали вони проміж старих будівель дійсно не більше години, але якось стрімко стемніло. Коли вони нарешті зупинилися біля двоповерхового занедбаного будинку, у вікні вже жевріло ледь помітне жовте світло. Здійнявся легкий вітерець, який нарешті хоч трохи порушив гнітючу тишу.
— Схоже, це тут, — мовив Сергій, звіряючи зовнішній вигляд дерев’яного фасаду з фото, що скинула йому власниця готелю.
— От і добре! Зараз швиденько заселимося і почнемо підготовку. Ми маємо за будь яку ціну здобути моторошний матеріал для нового випуску, — здавалося, Андрій знову повернувся до свого звичного настрою.
— Мені здається, що в такому місці моторошні історії знайдуть нас самі, — чи то до Андрія, чи сама до себе тихо промовила Оксана і скептично подивилася на двері готелю. Вітер в цей момент дмухнув трохи сильніше і вони, хрипко скрипнувши, привідкрилися.
Марина оглядала будівлю готелю. Стара, занедбана споруда здавалася безлюдною, хоча вікна другого поверху були завішені напівпрозорими шторами, які ледве рухалися від вітру. Вона відчула дивне поколювання на шкірі та кінчиках пальців і мимоволі здригнулася.
Андрій же рішуче зробив крок уперед, піднімаючись на дерев’яний ганок поросший місцями мохом.
Всередині було так само похмуро, як і зовні. Повітря здавалося вогким, а слабке світло майже не розганяло темряву в коридорах, які вже от-от мали заповнитися світлом від місяця, що тишком підглядав за новенькими гостями з-за дерев.
— Дивно тут якось, — порушила мовчання Оксана, спостерігаючи за деревами через вікно. — Зазвичай у таких місцях хоча б чути природу, а тут… наче нічого живого. Якби не шум вітру іноді.
— Це все частина атмосфери, — усміхнувся Андрій. — Хоча дійсно, таке враження, що навколо якісь декорації, а не місцевість, де живуть люди.
— Або це просто проблемний регіон, де нічого не живе через погану екологію, — пробурмотів Сергій, не відриваючи погляду від свого телефону. — Здається, тут взагалі немає мережі. Скільки спостерігаю ні разу не пробилося жодної поділки мережі.
В цю мить в краю коридора скрипнули вже інші двері. Визирнула дівчина, на вигляд ровесниця Марини, тільки вища зростом. Вона мала таке ж густе чорне волосся та аристократичні риси обличчя. Побачивши гостей, дівчина привітно посміхнулася й рушила їм на зустріч.
— Вітаю! Я вже зачекалася. Почала переживати, що ви заблукали у лісі. Зі зв’язком останнім часом зовсім кепсько, тому й попросила Миколу Пилиповича зустріти вас, — власниця готелю виглядала настільки люб’язною, і в її голосі чулося стільки відвертого занепокоєння ситуацією, що на якусь мить у кожного з четвірки відлягла невидима тривога, яка причаїлася в глибинах їх підсвідомості від самого початку подорожі.
— Доброго вечора! — першою привіталася Оксана. — Ні, ми самі вас знайшли. Поки намотували кола містечком жодного перехожого не зустріли. Але щиро вдячні вам за турботу. Як вас звати?
— Моє ім’я Марта, — вмить спохмурнівши, відповіла дівчина. — Дивно. Сподіваюся, з ним усе гаразд.
— А куди він пішов нас зустрічати? — поцікавилася Марина.
— Дійсно, ми зараз поїдемо, знайдемо його! — підхопив Сергій.
— Ні! — ледь не крикнула Марта. — Не треба нікуди їхати, — спокійніше додала вона. — Він, певно, вирішив, що ви вже не з'явитесь, і пішов додому. Я зранку навідаюся до нього. А зараз ходімо, я проведу вас до кімнат.
Сергій зробив крок убік, пропускаючи поперед себе дівчат, одночасно роздивляючись Марту більш ретельно. Він не міг зрозуміти, що саме викликає у нього насторогу. Дівчина, як дівчина, тільки дуже схожа на Марину. Навіть одягом, коли та поза експедицією. Одяг. Точно. Саме це привернуло увагу його допитливого внутрішнього вартового. Дуже неприродно виглядала Марта в чорних шкіряних штанях, білосніжному боді та накинутому на плечі кашеміровому пальто. Руки дівчини ховалися під тонкими замшевими рукавичками, які відмінно пасували до замшевих невисоких чобіт на низькому підборі.
— Ви постійно тут живете? — поцікавився Сергій.
— Ні, що ви, — посміхнулася Марта. — Тут більше хазяйнує Пилипович. Наш сторож, а точніше, доглядач будинку. А я приїжджаю лише коли гості мають бути.
Таке пояснення дещо розвіяло здивування Сергія, але десь всередині він відчував, що не все так просто.
Тим часом вони піднялися на другий поверх скрипучими дерев’яними сходами, які ще дивом не зточив шашель. Суттєвої різниці з першим поверхом не було, хіба що павутиння в кутах кидалося в очі.
— Хто де спатиме? — поцікавилася Марта, зупинившись на краю коридора між двома дверима гостьових кімнат. — З цієї, що по ліву руку, вікна виходять у бік лісу, з цієї, що по праву — на центральну площу. І там, і там двоспальні ліжка, — вона підморгнула гостям.
— О, якраз на це ми не розраховували, — сказала Оксана уважно дивлячись на Андрія. То й же зробив вигляд що уважно розглядає картину із зображенням фонтану. Такий фонтан вони бачили на центральній площі, коли їздили у пошуках готелю.
— Вибачте, я подумала, що ви пари, — Марта аж почала гризти нижню губу від нервування. — А знаєте, зараз все одно готель порожній. Я можу вам за ті ж гроші запропонувати кожному окрему кімнату.
— О, це інша справа. Такий підхід мені до вподоби, — Андрій відволікся від розглядання картини. Він як завжди, поводився розкуто, навіть трохи нахабно.
В цей час Оксана з Мариною про щось перешіптувалися.
— А ми залишимося в одній кімнаті, — сказала Оксана, коли Марта перевела погляд з хлопців на них. — В тій, де вікна на площу виходять, — поспіхом додала Марина.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Темні стежки , Юлій Череп», після закриття браузера.