Читати книгу - "Вітька Гоцул і сільські витівки, Картава Ната"

Село прокидалося від сну, завалене снігом по самі стріхи. Білий пух настільки засипав усе довкола, що здавалось, навіть ті старі дерева біля бабиної хати тремтіли під його вагою. Хати наче поринули в якусь зимову казку, де все було покрите сніговими ковдрами, і лише дим, що повільно підіймався з коминів, нагадував, що люди ще не перетворилися на крижинки.

Посеред усього цього зимового дива Вітька зібрав своїх чотирьох друзів біля старого сараю.

Ця зима подарувала йому нову ідею.

-Слухайте, хлопці! - урочисто вигукнув він, ставши на найвищу кучугуру біля сараю. - Ми дивилися той фільм... ну, як він називається... про того здоровенного пса, Поклик предків. Пам’ятаєте, як вони там на санях гасали?

Сашка, найвищий серед хлопців, і як завжди, трохи недовірливий, підняв брову:

-Ну, бачили. Але то ж на Півночі, де пси наполовину вовки та великі сани... У нас де ти таких собако-вовків візьмеш? У нас навіть кабанці в хліві поменші сидять!

-А хіба нам треба якісь здорені пси?-хитро примружився Вітька. - У нас є свої собаки!

Тут Тарас, що завжди був поруч із Вітьком під час найшаленіших витівок, засміявся так, що аж сніг з найближчої гілки впав йому на голову.

-Що, собак прив'язувати будемо? Та вони ж тікатимуть швидше за ті сани!

-Ага, особливо твій Лейко, він же взагалі ледачий, як пень, - додав Мішка, підкидаючи сніжку в повітря. Вітька не звернув уваги на їхні глузування. Він уже все вирішив.

-Ні, хлопці, цього разу я все продумав. Ми прив'яжемо собак до наших саней і зробимо перегони, як у тому фільмі! Хто програє - той дає переможцю дві свої жуйки. Все чесно!

-Ти Вітька, як завжди, за своє, — хитнув головою Мішка, але в очах загорівся той самий вогник. - А що, може і вийде. Тільки нам треба спочатку зловити тих псів!

Тут хлопці замовкли, усвідомивши, що їхні сільські собаки - це зовсім не ті приручені собаки, які слухаються команд. Але чим більше вони думали про це, тим більше ця ідея здавалася їм шалено цікавою. Захоплені новою справою, хлопці кинулися по всьому селу ловити своїх собак.

Вітька приволік свого Лейка-старого дворового пса, який більше спав, ніж бігав.

Сашко привів свого Біма, який був надто молодий і надто верткий, щоб просто стояти на місці.

Дімка притягнув Рябчика справжнього сільського пустуна, що міг перегризти будь-яку мотузку.

Тарас приніс на руках свого пса, улюбленця мами Дзвоника, який розміром був трохи більше крольчихи.

Мішка притягнув Пірата, здоровеного чорного кудлатого пса, якого батько цуциком приніс з ферми.

І от коли вся зграя зібралася, почалося найцікавіше.

-Так, прив'язуємо їх до саней, і гляньте, щоб вони не розбіглися!- командував Вітька, крутячи мотузку навколо санчат.

Собаки виявилися не такими вже й слухняними.

Лейк ліг просто на сніг і відмовлявся ворушитися, Бім скакав довкола, гавкаючи на все, що рухалося, а Рябчик, здається, вирішив, що це якийсь злий жарт, і спробував утекти.

Дзвоник не розумів, що відбувається, і перелякано крутив очима.

Пірат був зацікавлений в діях хлопців і дозволив прив'язати себе до санчат. Але хлопці не здавалися. Вони ще притягнули пару сусідських псів, і почали їх прив'язувати до своїх саней.

Після кількох невдалих спроб усі собаки були прив'язані до саней, і Вітька, з гордістю піднявши голову, вигукнув:

-От тепер точно будемо, як ті хлопці з фільму! Хто перший до старого дуба-той переможе! Собаки нарешті трохи заспокоїлися, і хлопці взялися до перегонів. На команду Вітька вони всі одночасно відштовхнулися ногами від землі, і...  почалося справжнє безладдя. Собаки рвалися в різні боки, санчата перекидалися, хтось вилетів у сніг, а Лейк взагалі заснув посеред дороги. Сміх і крики не стихали, поки вони не добігли до старого дуба, який був їхнім фінішом.

Звісно, санчата не доїхали навіть до середини, але всі хлопці валялися в снігу, регочучи так, що аж сльози на очах виступили. Проте святкування було недовгим. Як тільки вони зібралися знову вирушати в гонку, з-за рогу з’явилася Вітькова бабуся, міцно тримаючи в руках шуфлю для розчищання снігу.

- Вітько!-закричала вона так, що аж луна пішла. -Ти знову вигадуєш щось дурне! Хто це бачив, щоб так собак мучити? Я тобі зараз вуха накручу! Щоб ти мене нарешті слухався!

Вітька, відчувши небезпеку, миттєво вскочив на ноги. Він кинувся втікати, але бабуся, маючи досвід у таких справах, уже була на півдорозі до нього.

- Бабо, то ж не я! То Лейко сам вирішив! - кричав Вітька, тікаючи через сніг.

- Лейко, кажеш? То, може, Лейко тобі вуха крутитиме? Ну йди-но сюди!- кричала бабуся, вже майже наздогнавши його.

Вітька мчав через сніг так, ніби його переслідувала не бабця, а ті самі пси з фільму. Але десь глибоко в душі він уже знав, що бабусина розплата неминуча. Однак зараз у нього була інша мета: дістатися до хати першим і замкнути двері зсередини. За ними з криками бігли друзі, а бабуся, хоч і з шуфлею, теж не відставала. Хлопці котилися по снігу, сміючись так, що аж сил не залишалося.

-Вітько, давай швидше, бабця ж доганяє! - кричав Сашко, перестрибуючи через кучугури.

-Тримай її! Тримай бабусю! - жартував Дімка, кидаючи сніжку в повітря.

Але Вітька знав, що жодна сніжка не зупинить його бабцю. Вона була головною постаттю в їхньому домі — сувора, але справедлива, і коли  доходило до його витівок, вона не вагалася вжити своїх "педагогічних" методів. Коли Вітька нарешті добіг до своєї хати й залетів усередину, то миттєво зачинив двері на засувку. Бабуся залишилася на ганку, але не здалася: -Ану, відкривай, не грайся з бабою! - стукала вона кулаком у двері. Вітька ще трохи постояв, притиснувшись до дверей, дослухаючись до кожного звуку зовні. За хвилину він почув, як бабця відступила.

Легке зітхання, стук шуфлі, і він знав, що їй набридло його ловити. Але, не минуло й кілька хвилин, як Вітька почув її голос із-за дверей: