Читати книгу - "Світло, що повернуло Різдво, Юлія Чумаченко"

​​​​

Чим глибше вони заходили в ліс, тим більше темрява намагалася поглинути їх. Ліхтарик у руках Мії світив не так яскраво, як на початку, але все ж давав хоч якесь тепло та світло. Та справжнє світло давала пір’їна, яку вони отримали від сови. Вона почала сяяти яскравіше, коли вони ступили в глибину лісу, мовби попереджаючи про щось наближаюче.

— Ми правильно йдемо? — запитав Джейк, нервово озираючись на навколишню темряву.

— Так, — сказала Мія, намагаючись виглядати впевненою, хоча сама відчувала, що їхній шлях стає все більш небезпечним.

І раптом, серед тиші лісу, почули глухе гуркотіння, і з-за дерев виникла величезна тінь. Це була істота, темна, майже непрозора, і її очі палахкотіли червоним світлом.

— Хто ви такі, щоб йти так глибоко? — заговорила істота, її голос звучав як скрегіт металу по каменю.

— Ми шукаємо зірку Різдва, — твердо відповіла Мія. — Вона зникла, і ми повинні повернути її назад.

Тінь злегка нахилила голову, її червоні очі блиснули. Вона наблизилася до дітей, розгортаючи крила, які здавалися вигнутими, як чорні мечі.

— Зірка… Вона вже не тут, — прошепотіла істота. — Тепер вона в руках Морока.

— Морок? — здивувалася Мія.

— Так, — відповіла тінь, її голос став ще холоднішим. — Він краде світло. Він може загасити навіть найяскравіше світло, якщо забажає.

Істота подивилася на їхній ліхтарик і пір’їну, що світилося в руках Мії. Її обличчя не виражало емоцій, але в її очах читалася відраза.

— Ваша маленька пір’їна не врятує вас, — зловісно прошепотіла вона.

Тінь почала наближатися, і вже наступної миті її крила розгорнулися, створюючи перед дітьми бар’єр із темряви. Вона стояла перед ними, величезна і страшна, її очі палахкотіли червоним світлом, а голос лунала, як грім у темряві.

— Ви ніколи не вийдете з цього лісу, — прошепотіла вона. Її слова здавалися не просто погрозою, а нав’язливою істотою, що намагається заглушити все світле й доброчесне. — Морок уже тут, і ви лише частинка його великої тіні.

Мія почервоніла, відчуваючи, як холод заповнює її груди. Щось страшне нависало, і здавалось, ніщо не могло допомогти. Але раптом, немов на виклик, із темряви почали з’являтися малесенькі вогники. Спочатку це були лише кілька маленьких палаючих точок, але поступово їх ставало все більше і більше.

Тінь перед ними почала зменшуватись, її чорні крила здавалися менш значними, а очі почали втрачати яскравість. Замість того, щоб затискати дітей у своїй темряві, вона все більше зменшувалась і відступала в глибину лісу. Мія і Джейк дивилися, як ці вогники наближаються до них, мовби рухаються навпростець крізь ліс.

Коли ці малесенькі світлячки підійшли зовсім близько, діти з подивом побачили, що це були справжні, мініатюрні світлячки, що мерехтіли як зірки у нічному небі. Вони оточили дітей, рухаючись синхронно, наче оберігаючи їх від темряви.

— Хто вони… — прошепотіла Мія, здивовано дивлячись на тисячі маленьких вогнів навколо.

Джейк також розглядав їх із великими очима:

— Вони нам допомагають?

Світлячки зібралися навколо дітей, і світло від них почало посилюватися, мовби відганяючи темряву і розганяючи страх.

Один зі світлячків, з більш інтенсивним світлом, наблизився до Мії. Його тіло було прозорим, а крильця світлі, як туман на світанку. Він зробив кілька обережних обертів навколо дівчинки, немов вивчаючи її, а потім, мовби відчувши її присутність, зупинився прямо перед її обличчям.

— Він дивний, — прошепотів Джейк, спостерігаючи за світлячком, який блищав яскравіше за інші.

Мія простягнула руку, і маленьке світло сіло їй на палець. Його ніжне світло приємно зігрівало шкіру, і дівчинка відчула дивну тишу, що заповнила ліс.

— Вітаємо вас, — тихо промовив світлячок, його голос був мелодійним, наче вітер, що шепоче у лісі. — Ми — світлячки, що охороняють це місце. Наше світло допоможе вам знайти шлях і вбереже вас від темряви.

Мія здивовано подивилася на нього.

— Ви говорите? — запитала вона з нерозумінням.

Світлячок тихо засміявся, мовби його світло стало ще теплішим.

— Ми не маємо своїх мов, але наші слова — це не просто звуки. Ми передаємо те, що важливо, у світлі. Кожен з нас носить свою частину цієї мудрості. Це ми освітлюємо темряву, а не лише створюємо вогники. І ми тут, щоб допомогти вам, Міє та Джейку, подолати ваш шлях.

Маленьке створіння трохи затріпотіло крильцями, і його світло стало більш яскравим, наче воно намагалося передати свою енергію дітям.

Джейк з подивом дивився на нього і навіть запитав:

— А чому ви нам допомагаєте?

Світлячок не відповів словами. Він просто блиснув, і навколо нього з'явилися ще кілька таких же маленьких істот, що обступили дітей, освітлюючи їх дорогу. Їх було багато — кожен з них був унікальний, але всі вони разом створювали цілісну картину світла, що вказувала на шлях.

Мія подивилася на світлячка, який сидів на її руці.

— Ти не випадковий, правда? — запитала вона тихо.

Світлячок блиснув ще яскравіше, його тіло стало майже прозорим.

— Ми з’являємося, коли найбільше потребуємо вашої допомоги, — сказав він, — і ви потребуєте нас зараз, як і ми вас. Бо темряві не місце там, де є надія.

Діти усміхнулися, відчувши теплоту цих маленьких, добрих істот. Вони знали, що з їхньою допомогою зможуть подолати будь-яку перешкоду в цьому лісі, а їхнє світло — це символ того, що навіть у найглибшій темряві можна знайти шлях до світла.