Читати книгу - "Світло, що повернуло Різдво, Юлія Чумаченко"

Мія та Джейк йшли за світлом маленьких істот, що кружляли навколо них, випромінюючи тепле, заспокійливе сяйво. Світлячки вели їх через Темний Ліс, наче старі друзі, які добре знали кожен його закуток. Їхні мерехтливі тіла залишали за собою стежку світла, що тягнулася через темні гілки дерев і здавалося, немов сама ніч відступала, даючи їм шлях.

З кожним кроком темрява ставала все менш загрозливою, і повітря, хоч і холодне, але не таке лякаюче, наче вогники перед ними несли з собою обіцянку безпеки. Ліхтарик, що тримала Мія, сяяв усе тьмяніше, але маленькі світлячки не зупинялися. Вони оберталися, тягнулися вперед, і кожен їхній рух нагадував далекий світ зірок, що поступово наближався до землі.

Невдовзі, обійшовши кілька кам’яних скель, вони дійшли до величезного входу в печеру, який виглядав, наче сам ліс відступив, давши місце для чогось ще більш стародавнього і таємничого. Темрява перед ними була глибока, майже живою, і лише світло світлячків розганяло її, освітлюючи кожен камінь на вході.

Світлячки злетіли до самих верхівок печери, де їхнє світло відбивалося від стін і створювало мерехтливі відблиски на внутрішніх поверхнях. Вони зібралися біля входу, утворюючи своєрідний круг і вказуючи шлях до серця печери.

Мія подивилася на Джейка, відчуваючи, як його руки тремтять. Хлопчик ще не був готовий до того, що чекало їх усередині, але зараз, коли світлячки ось-ось виведуть їх у серце цієї темряви, він розумів — вони не одні. Їхнє світло, їхня надія, вела їх уперед.

— Ти готова? — запитав Джейк, стискаючи свою іграшку.

— Так, — впевнено відповіла Мія, хоча в її серці все ще був страх.

Вони зробили перший крок до печери. Усередині було тихо, лише іноді чулися дивні звуки, схожі на шелест вітру чи далекі стогони. Стеля печери була вкритою крижаними сталактитами, а під ногами блищав лід.

— Тримайся поруч, — попередила Мія.

Світло пір’їнки показувало їм шлях, ведучи все глибше у серце печери. І ось, вони вийшли у величезну залу. Там, у самому центрі, на високому троні з крижаних уламків сиділа темна постать. Це був Морок. Його фігура була схожа на тінь, яка постійно змінювала форму.

Морок сидів на своєму троні, поглинений темрявою, яка наче випивала світло навколо. Його обличчя було майже непомітним, ховаючись у глибині його покривала з нічної тіні. Його очі світлились холодним, пронизливим сяйвом, яке відчувалося, наче погляд самого Мороку пронизував усе живе.

Кроки Мії і Джейка луною рознеслись по величезній залі. Пір'їна в руках дівчинки мерехтіла, спалахуючи теплим світлом, але навіть це світло здавалося слабким в порівнянні з тією невидимою силою, що витає в повітрі.

Морок не ворухнувся, але його голос, низький і глухий, прозвучав у тиші, немов відлуння в темряві.

— Хто насмілився потривожити мене? — пролунав його голос, глибокий і моторошний.

Мія крокнула вперед.

— Ми прийшли за зіркою Різдва, — сказала вона. — Вона не належить тобі.

Морок засміявся, і його сміх наповнив залу крижаним холодом.

— Різдво? — знущально повторив він. — Це свято для слабких. Воно не потрібне цьому світу.

— Це не правда! — вигукнув Джейк, несподівано для себе. — Різдво приносить радість і надію!

Темрява навколо Морока почала згущуватися.

— Ви думаєте, що можете перемогти мене? — він підвівся, і його форма стала ще більш загрозливою. — Я сильніший за будь-яке світло!

​​​​​

Мія стояла, відчуваючи, як її серце б’ється в такт з пульсацією ліхтарика. Вона підняла його вище, і світло стало яскравішим, наповнюючи печеру теплом. Темрява відступала, але Морок не здавався. Він зробив ще один рух, і з темних куточків печери вийшли тіні, які ринули в бік світла, наче звірі, що бояться полум’я. Вони навалилися на ліхтарик, намагаючись поглинути його, і лише пір’їнка все ще світилася, хоча її світло почало згасати.

Але раптом, знову з глибини темної печери, з'явилися світлячки. Спочатку їх було небагато, але чим більше вони наближалися, тим більшими ставали їхні рої. Малесенькі вогники, що випромінювали тепле, золотисте світло, заповнили простір навколо дітей. Вони світили своїми тільцями, малюючи у повітрі мерехтливі картини. Їхні маленькі, ніжні тіла загравали з темрявою, розганяючи її.

Мія і Джейк спостерігали, як світлячки, набравшись хоробрості, увірвались до печери. Вони злетіли до ліхтарика, і їхня енергія додала йому сили. Світло стало яскравим, сильним, немов вогонь, що не може погаснути.

— Ні! — закричав Морок, відчуваючи, як світло втікає від його темряви. — Приберіть це світло!

Але відповідь прийшла не від Мії, а від всього того, що наповнювало печеру. Мія підняла голос, наповнюючи його силою і вірою:

— Світло — це наша віра і любов!

Те, що сталося далі, можна було назвати дивом. Світло стало настільки яскравим, що вся печера наповнилася теплом. Тіні відступили, і Морок, здоланий силою світла, розтанув у повітрі, залишаючи після себе лише темну хмару, що швидко розсіялася. На місці, де він стояв, залишилася величезна зірка, яка світилася яскраво, як і раніше, даруючи надію.

Мія обережно підняла зірку і, дивлячись на неї, відчула, як пір’їнка в її руках почала яскраво світитися. Вона вказувала шлях назад, і тепер їй не було страшно. Вони перемогли.

— Ми це зробили! — вигукнув Джейк, обіймаючи сестру. — Ми забрали зірку назад!

— Так, — посміхнулася Мія, — тепер повертаємо Різдво додому.