Читати книгу - "Історія одного розлучення, Ана-Марія Еріш"

– Генрі, щось мені здається, що ти мене десь дуриш, – його голос прозвучав спокійно, але очі вже виблискували підозрою.

Він, як і я, був у грі не перший рік. Ці люди не прощають помилок. І не вірять словам без доказів. Я ж тільки розсміявся, намагаючись виглядати максимально розслаблено, ніби вся ця ситуація – просто чергова недоречна сцена в дешевому серіалі. Удавати – ось головне. Я мав бути Генрі Сенфілдом. «Кур’єром». Тінню в системі. Тінню, яку ніхто ніколи не бачив. Саме тому й вирішили, що цю роль зіграю я.

До того ж, маю визнати, я був одним з найкращих акторів в усьому управлінні. Мені як нікому іншому вдавалось вводити в оману людей та отримувати бажане. І, на щастя, я це використовую лише для хороших справ.

– Ти занадто недовірливий, – сказав я, знизуючи плечима. – Може, то в тебе параноя? Я ж просто хочу справедливої оплати за ризик. Це виглядає правильно.

На мені була біла перука, що свербіла так, ніби під нею завівся вулик. Зелені лінзи пересихали з кожною хвилиною. Але я витримував. Це була не перша моя гра. Чотири роки в оперативному полі, десятки прикриттів, десятки облич, і жодного провалу. Мене навіть президент знає, хоч я й "небажаний гість" після тієї історії з вибухом в Гондурасі. Але кому яке діло – я виконую роботу. Завжди.

– У чому я тебе дурю? – перепитав я, нахилившись ближче. – ФБР на хвості. Я в небезпеці. Ви – ні. То чому б мені не отримати більше?

Куратор, цей лисий чоловік із манерами акули й запахом дешевих сигар, нервово скривився. Справжній Гаррі давно вже співав під дудку ФБР. Як тільки стало гаряче, він побіг здаватися, але поставив умову – гарантія безпеки. Ми погодились. А я став його тінню. Його голосом. Його твердою ходою. І його досьє.

– Посилка в тебе? – він звузив очі.

Я мовчки кивнув. Зараз слова були недоречними. Проте я відчував, як чоловік навпроти був страшенно напруженим. Він боявся кожного кроку. Тому це й не дивно.

– То ти ж розумієш, що якщо тебе зараз схоплять – усе, ти зник, - він запитав. – Ніякі домовленості тебе не врятують.

– Я вмію викручуватись, – посміхнувся я.

Він напружився. Побачив щось у моїх очах. Щось зайве. Наче одна нотка фальші серед знайомої симфонії. Він різко встав, але я схопив його за плече.

– Ти… – почав він.

– Уявляєш, я – це я, – сказав я, сміючись. – Неочікувано, правда?

Він кинувся в атаку. Але я був готовий. Рефлекси працювали на рівні інстинктів. Рука – перехоплена, лікоть – вивернутий, кулак – у щелепу. Проте куратор теж не був новачком. Він дістав лезо. Ми перекинули стіл, посуд посипався, офіціанти зникли, клієнти кричали й тікали. Бій тривав дві хвилини, але здавалося – вічність. Нарешті я стояв над ним, розпатланим, з розбитою губою. Він стогнав, скотившись до стіни.

– Один-нуль, – пробурмотів я. – І наступного разу не починай перший, якщо не впевнений, що виграєш.

Його очі налилися ненавистю, але й страхом також. Він більше не був куратором, а лише мішенню. І саме в цей момент з’явилося ФБР. Як за розкладом. Нас обох скрутили, попри мої протести. Все було частиною плану. Я мав грати до кінця. А раптом куратор виживе, вийде на волю, шукатиме мене? Треба було, щоб він повірив: я теж арештований.

– В нього наркотики! – закричав він. – Він показував мені посилку! Перевірте його!

Агенти почали обшук. Звісно, нічого не знайшли. І це його збило з пантелику. Він був переконаний, що я показував йому пакунок. І мав рацію. Але тепер той пакунок був у нього. У внутрішній кишені його піджака. Простий фокус – мінімум руху, максимум ефекту.

– Ах ти… – його крик був радше зойком. – Як ти це зробив?

– Секрет фірми, – я посміхнувся, ігноруючи біль у губі. – Мене ж не дарма посилають у саме пекло.

– Я тебе знайду! – його очі горіли. – Зітру з лиця землі!

– Чекатиму, коханий, – відказав я, підморгнувши.

Коли його повели, я стягнув перуку. Кров капала на білу сорочку, але мене це не хвилювало. Одинадцята бійка за місяць. Звична справа. Для агента ФБР це як робочий день.

– От ти не можеш без пригод, – почувся знайомий голос.

Картер. Найдратівливіший напарник у моїй кар’єрі. Завжди все робить за інструкцією. Завжди буркотить. І досі не пішов на пенсію. Хоча ми майже одного віку, та таке відчуття, що це вже якийсь старий дід, який згадує бурхливу молодість, де найбільшою пригодою було не здати книгу в бібліотеку.

– Ще й ці твої методи. В нього ж не було пакету, правда ж? – він склав руки на грудях. – Якщо ми перевіримо камеру, то щось може й побачимо.

– Магія, брате, - посміхнувся я. – Чиста магія.

– Ти вляпуєшся постійно, – буркнув він. – Управління тільки на твої витівки витрачає кількасот тисяч доларів щомісяця.

– Зате я – найкращий агент, - буркнув я. – А ти? Ти мій помічник. І будеш ним завжди.

– Але Беатріс обрала мене, – перебив він.

Його слова влучили, як куля. Беатріс… Дівчина, яку я любив. Яку смішив. Для якої жив. Вона завжди казала: «Ти мій вогонь». А потім пішла до Картерового болота. А я досі не міг забути це. Проте йому ніколи не покажу цього.

– Пожаліла, – кинув я. – Такі, як ти, більше потребують турботи.

– Тобі не набридло бути клоуном? – запитав хлопець.

– Все краще, ніж бути тобою, - я посміхнувся. – Як вона тебе терпить – загадка. Я би помер від нудьги.

– Ти нестерпний, - він закотив очі. – Генерал Кліфорд чекає звіт. Зараз же.

– Дай хоч перевдягтись. Я ще не в формі, - відповів я.

– Що я скажу керівництву?! – вибухнув Картер.

– Скажи, що я героїчно помер, - пояснив я. – Захищаючи країну. Помпезних поховань не треба, але від премії б не відмовився.

– А потім знову з’явишся… - почав Картер

– Ну то ненадовго помер. Знаєш, буває, - я поплескав його по плечу. – Передай Беатріс мої співчуття.

– Чого б це? – фиркнув він.

– Бо її чоловік – повний придурок, – я розсміявся й пішов.

За кілька кварталів стояла моя машина. Місце було перевірене. Ніхто не простежить. Я сів за кермо, опустив голову на руль. Беатріс… Я колись думав, що вона – назавжди. Навіть купив обручки. І досі одну з них ношу в кишені. Як нагадування. Не про неї. А про себе. Про те, ким я став. І ким ніколи не зможу бути. Людиною для стосунків. Людиною для дому.