Читати книгу - "Заклятий козак"

молодий ще Юрась Хмельниченко стає жертвою своєї лихої долі. Це не лиходій і не нікчема, над ним тяжить слава батька і через свій слабкий характер він не може утриматися на тій вершині, на яку його винесла історія. Як би ми не оцінювали Його діяльність, - він залишається у нашій свідомості сином Богдана Хмельницького. Автор повісті не мав життєвого матеріалу, щоб героїзувати цей образ, показав його просто козаком без долі. Все ж козацька аура проходить через усю повість, особиста доля героя не затьмарює того козацького зриву, що дуднів по Україні впродовж всього періоду Руїни. З повісті випливає, що Юрій Хмельницький не був зрадником України, як його намагалася показати офіційна історіографія. Він боровся за Україну, намагався вберегти її від північних і південних ворогів, шукав свого місця у цьому протистоянні сил зла, та обставини вибили його з рівноваги і він став не героєм, а пасинком історії.

У жодній з історій української літератури не згадується ім’я Олелька Островського, досить продуктивного історичного белетриста, розстріляного більшовиками у 1920 році. Тільки 1918 року окремими книжками вийшли його історичні повісті та оповідання «Берестечко», «Руйнування Батурина», «Руйнування Чортомлицької Січі (1709)», «Атакування Нової Січі», драма «Гетьман Іван Мазепа». Були підготовлені до друку повісті і оповідання «Полковник Іван Богун», «Жовті Води», «Лебединський кат (1708)», «Полтава», «Данило Нечай», «Петрик», слідів яких знайти не вдалося. Островський належав до тих письменників, що в переломний момент історії України, як і Кащенко, популяризували історію України, зупиняючись переважно на її трагічних сторінках, пов’язаних із руйнуванням Москвою української державності і придушенням найменшого опору, що його чинило козацтво.

У вміщенім у цій книзі історичнім оповіданні Островського «Руйнування Чортомлицької Січі (1709)» відтворено участь запорожців у Полтавській битві під командою кошового Гордієнка і зруйнування московським військом Чортомлицької Січі, доконане за допомогою зрадницьких дій компанейського полковника Гната Галагана.

Островський змалював досить колоритні батальні сцени Полтавської битви і героїчного опору московській залозі, посланій з Києва Дніпром вниз, щоб покласти край козацькій потузі. Відчайдушна хоробрість і військова винахідливість запорожців розбилася об глухий мур московської підступності і зрадництва частини козацтва. З цього часу козацтво вже було приречене, саме його існування стало на перешкоді імперських планів завоювання Півдня. Колись легендарні запорозькі ватажки поступово перетворюються у вірних слуг Російської імперії, все частіше поглядають на Москву, випрошуючи собі, ласки і привілеїв.

Ще один вічний образ козака-запорожця витворила буйна народна фантазія і літературна традиція. Це - образ Марка Пекельного чи Проклятого. Перше своє художнє втілення він знайшов у народних прислів’ях і гумористичному віршованому оповіданні XVIII ст. «Марко Пекельний». Йдеться про образ непогамовного козака, що добрався навіть до самого пекла і визволив звідти запорожців. У цьому образі втілено одну з вад українського національного характеру - нестримність, буйність, гарячковість і свавільну вдачу, що не дає можливості зосередитись на основному і досягти вищого ідеалу. Олекса Стороженко зібрав легенди про Марка Пекельного і опрацював їх у повісті «Марко Проклятий», наблизивши цей образ до світової легенди про великого грішника і покутника. Українська традиція не знає цієї теми, тому Стороженків Марко вийшов досить віддаленим від свого національного прототипу.

Образ вічного мандрівника козака Марка має ще одну художню інтерпретацію, яку. ми й пропонуємо читачеві. Її автор – історик і письменник української діаспори Юрій Тис (Крохмалюк). Його повість «Життя іншої людини» вийшла 1958 року у Мюнхені і присвячена вона долі образу українського вічного мандрівника Марка. Марко не має нічого спільного з Агасфером, карається вічною молодістю і мандрами через свою нестримну вдачу. Рід його губиться у звичайному селі на Чернігівщині. Прибувши на Запоріжжя, Марко відзначився своєю запальною вдачею, нетерпимістю, неврівноваженістю. Кохана дівчина відмовилася від нього, і він, в пориві гніву, тяжко образив стару лісову чарівницю, яка й прирекла його на те, щоб він ходив вічно молодим. Письменник веде читача через три віки Маркового життя, пов’язуючи його з головними етапами визвольних змагань українського народу. Ми бачимо Марка у козацьких війнах під керівництвом Богдана Хмельницького, на зустрічах з кирило-мефодіївцями і Шевченком, присутні при його диспутах з драгоманівцями, Франком, Пав-ликом і Грушевським у Львові, є свідками його активності напередодні другої світової війни, зустрічаємо його в лавах Української Повстанської Армії на рідній Чернігівщині. Всюди він захищає Україну, відстоює її національно-державні права. Активність його дещо скута тривалим проживанням на чужині і таємницею постійної молодості, проте козацький дух продовжує керувати його вчинками. Можливо, Марко відчуває себе дещо чужим серед молодших поколінь, але козацька вдача постійно жене його в Україну, де він є свідком народження нових ідейних течій, із зброєю в руках відстоює волю і незалежність свого народу.

Юрій Тис знайшов цікаву художню форму дальшого розвитку легенди про козака Марка, образ якого присутній у всіх важливих відтинках української історії. Він символізує невмирущість живої народної козацької традиції, безперервність українських визвольних змагань. Вічна мандрівка Марка - це шлях його народу до свободи і державної незалежності. Він знаходить себе у вирі цієї боротьби, забуваючи про особисту трагедію долі людини без старіння і смерті.

В галереї художніх образів українських козаків образ сотника Марка, створений Юрієм Тисом, займає помітне місце, бо продовжує козацьку традицію до наших днів, підводить читача до думки, що визвольні змагання українців, започатковані козацтвом, мають завершитися перемогою, створенням Української Держави.

Підбір названих авторів і творів для цієї книги не є випадковим. Ми свідомо звернулися до призабутих і невідомих сучасному читачеві творів про козаччину, але таких, що не втратили свого ідейно-художнього значення. Можливо, що це й не «велика, література», та саме завдяки їй могли з’явитися й шедеври. У величезній кількості книг про козаччину їй належить своє місце і вона має свого вдячного читача. Нині, коли значна частина так званої радянської історичної белетристики йде у небуття і невідомо, коли діждеться перевидання, ці твори заповнять читацьку прогалину і, нема сумніву, в нових історичних умовах знайдуть своє друге життя.

7 червня 1993 року

Олекса Мишанич

доктор філологічних наук

Сава Божко

Над колискою Запоріжжя

Гей п’є Байда та мед горілочку,

Та не день, не два, та не годиночку.

Народна пісня

І

Коли князь підпив, пан Лучко ляпнув у долоні. З’явився старий джура.

- Що бажаєте, ясновельможний?

- Що!? Ще питаєш, худобо ти двонога!

Ян Лучко, довірений князя Дмитра Вишневецького по справах господарчих, підвівся и, хитаючись на низеньких ногах, взутих у червоні чоботи, підійшов до джури й шепнув тому щось над вухо. Той вийшов.

Князь Дмитро нещодавно повернувся