Читати книгу - "Ключ від чужого замка"

Нині Ларднерові потрібна бомба, щоб підкласти її під конференцію в Афінах, котра хоч і торкається питань ідеологічних, світоглядних, а все ж слугує — залежно від позиції більшості — або розрядці, або нагнітанню воєнного психозу. Громадськість стежить за цією конференцією з невсипущим інтересом, преса не обходить на ній не те що виступу, а й жодної закулісної інтриги. Про Афіни говорять усі: політики і кіноактори, шахтарі Руру і вівчарі Шотландії. Отже, Ларднер точно розрахував точку, куди треба нанести удар.

А от тепер Норманові треба сказати, яким чином все влаштувати, на які важелі натиснути. Завдання з нелегких.

Учора Черчілль провів нараду з керівниками відділів і провідними політологами наукових центрів, які вивчають країни соціалізму. Норман не належав до прихильників марудних засідань, однак вчорашня зустріч тривала понад три години. Йому викладали пропозицію за пропозицією, а він методично відхиляв їх, користуючись повним на те правом. Під кінець наради він і сам зрозумів недоречність своєї надто жорсткої позиції. Очевидною була і необхідність надати службам більше часу для виконання поставлених вимог.

Але саме час немилосердно шмагав Нормана, змушуючи підганяти і без того досить метких співробітників.

Провести нараду запропонував Ларднер, наче не розуміючи, що ідеї не народжуються на нарадах. Можна посадити в кабінеті полк докторіп філософії і влаштувати над ними суцільний яблукопад, але жодному з них не спаде на думку, що не тільки Земля притягує яблуко, а й воно, маленьке І смачне, притягує її до себе.

Данієль Локлір з Колумбійського університету зробив комп'ютерний аналіз усіх найвідоміших психологічних операцій з часів Перікла і Пелопоннеської війни до наших днів, доводячи, зокрема, що втеча двадцяти тисяч рабів з Афін до спартанців, яка похитнула Делоський союз, була спричинена ідеологічними маніпуляціями спартанців за підказкою Періклового племінника зрадника Алківіада. Іншим разом Черчілль з превеликим задоволенням послухав би історичні ремінісценції цього мудрагеля, але вчора просторікування професора видалися йому образливими. Норман зовсім не ґречно перебив його, кинув щось про троянського коня, якого не увіпхнеш у радянський «Салют», і що їм потрібен не аналіз спорохнявілих папірусів, а наукова програма подальшого інтенсивного впливу на противника.

Зараз Норман розкаювався, що повівся так нечемно із старшим: все-таки, як не крути, нове — це добре забуте старе, і нікуди від цього не дінешся. Та й, з іншого боку, Локлір працював на управління ще тоді, коли Норман під стіл пішки ходив, і «кубинський шок», як він називав для себе Карібську кризу, — одна з численних заслуг професора.

Проте каяття ніскільки не заспокоювало Нормана. Плутанина з прізвищ, дат, систем, судових процесів після вчорашньої наради ніяк не шикувалася в струнку структуру ходів, які б привели до мети. Одні ідеї подобалися йому більше, інші — менше, зауважив про себе Норман, однак тієї, що принесла б їм удачу, бракувало.

Він розмірковував цілу ніч і вранці не переставав відшукувати можливий варіант. Де він? У чому?

Норман загасив сигарету, підійшов до столу і натиснув кнопку:

— Сюзі, за будь-яку ціну з'єднайте мене по телефону з містером Стоддардом, Томасом Бейлі Стоддардом з Кембріджа.

Старий Том напівлежав у м'якому фотелі, вгорнувши голі ноги у теплий вовняний плед. На вигляд він мав років сімдесят, хоча студенти достеменно знали, що він ще не дотяг і до порога сьомого десятка. Крісло стояло неподалік широкого, в безладді полишеного ліжка, а навколо нього абияк валялися грубі фоліанти, новенькі брошурки у суперобкладинках, газети, встеляючи чи не увесь пухнастий, колись, певно, яскраво-білий килим — єдину річ, що надавала кімнаті сякого-такого затишку.

Сказати, що в цьому помешканні ніколи не прибиралося, було б таки неправдою — сюди щодня приходила служниця з твердим наміром дати цьому лад, однак Том з лайкою виганяв її, аби вона не заважала працювати. Прибирання було можливе, лише коли старий Стоддард вирушав кудись у мандри. Але навіть за відсутності господаря воно обмежувалося певними рамками: стирався порох, пилососився килим, милися вікна, однак по приїзді Том мав знайти всі свої книжки та газети в тому ж порядку, чи, справедливіше було б сказати, — безладді, в якому вони були залишені. На такі речі пам'ять у нього була чіпкою, і служниці не раз перепадало на горіхи.

Покоївка, хоча й працювала у Стоддарда добрих двадцять років, так до пуття й пс втямила, чим займається її господар. Вона точно знала, що заробляв він великі гроші, але це зовсім не позначалося ні на умеблюванні, ні на одязі — містер Стоддард міг піти, як він казав, у коледж у старому, з протертими ліктями піджаку і в черевиках, що вже давно просили каші. Речі він купував наймодніші і найдорожчі, але потім якомога довше не звертав на них ніякої уваги, аж поки місіс Валант нишком не викидала їх на смітник. Тоді Том змушений був телефонувати у найбільший взуттєвий магазин, звідки йому доставляли кільканадцять пар на вибір. Містер Стоддард купував найдорожчі, сподіваючись, що вони найдовше служитимуть йому.

Зрідка в дім приходили чоловіки, завжди питаючи пана професора. Стара місіс Валант мала великі сумніви щодо цього вельми шанованого нею звання. Професори в її розумінні повинні були виглядати трохи охайнішими і мати хоча б якесь причандалля для дослідів. Містер же Стоддард займався тільки тим, що читав безперестанку всі підряд газети, і ще жодного разу вона не бачила, аби він щось писав довше, як чверть години. Він більше скидався на волоцюгу, що, торгуючи десь на розі вулиць сірниками, потихеньку жебрає. Але проти цієї думки були ті гроші, які він їй платив, і сам будинок, що обходився Стоддардові — вона це добре знала — в чималеньку суму.

Одного разу, прочитавши в газетах розповідь про зграю контрабандистів, вона вирішила, що Стоддард неодмінно зв'язаний з ними і що настав час облишити роботу в цій підозрілій господі. Коли місіс Валант вже зібралася сказати містеру Стоддарду, що вона жінка чесна і не хоче мати нічого спільного з контрабандистами, він прийшов більше, ніж завжди, напідпитку і, обнявши її, приказував: «Ну що ти, стара відьмо, розійшлася», — що було виявом найніжніших до неї почуттів. Серце покоївки швидко відтало, та н шукати нове місце в