Читати книгу - "Ключ від чужого замка"

Постійно гостювали в домі жінки. Вони завжди безцеремонно тинялися по всіх кімнатах та називали містера Стоддарда Томмі, і тоді місіс Валант здавалося, що містер — тільки старий ловелас, ~ який протринькує з гарненькими повіями мільйони, що дісталися йому у спадок, а всі його щоденні походеньки — лише пошуки чергової жертви.

Ніби на підтвердження цієї думки старої служниці і зараз у ліжку, ледь прикрита коротеньким халатиком з сигаретою в тонких випещених пальцях, лежала кралечка років двадцяти п'яти. Вона затяглася цигарковим димом і випустила його довгою цівкою Стоддардові в обличчя, але той навіть не поворухнувся, ні на мить не відриваючи погляду од чергової газетної статті, що він їх, здавалося, похапцем і нашвидкуруч перечитував. Тоді жінка простягла руку з цигаркою до газети і манірним порухом кілька разів струсила на неї попіл. Але, певно, старий Том вже встиг прочитати той абзац, тож попіл аніскілечки йому не завадив вивчати газетне повідомлення далі.

Тоді другою рукою жінка, роздратована такою неувагою, шарпонула газету і пожбурила її в протилежний куток кімнати. Це подіяло, і Том, погладивши її по чорнявій голівці, стиха промовив:

— Чого тобі, моя любко?

— Ти нестерпний, Томмі. Я вже півгодини чекаю тебе у нашому кубельці, а ти ніяк не можеш облишити ту писанину, що її кожна порядна людина, не читаючи, могла б викинути на смітник без щонайменшого жалю.

— Як завжди, ти маєш рацію, киценько. Все на світі — тільки бруд. Лише наше з тобою кохання прикрашає цю обитель ідіотів.

— Чи не хочеш ти цим сказати, старе опудало, що до вчорашнього дня твоє лігво було пусткою? — Вона потихеньку сповзла з ліжка до його ніг, розпалюючи в Стоддардові бажання полоскотати нерви любовними забавками, коли поруч на столику дзеленькнув телефон. Дзвінок пролунав голосно і надокучливо.

— А нехай йому! — Стоддард рвучко зняв трубку і миттю кинув її на важіль. — Мене немає, я розчинився в часі й просторі.

Телефон німував лише мить, потрібну, аби вдруге набрати номер, і озвався знову. Стоддард стиха вилаявся і притулив трубку до вуха.

— Містере Стоддард? — Голос швидше не запитував, а стверджував, наче на тому кінці дроту дівчина вимагала від нього відтепер називатися цим ім'ям.

— Чого вам? Якого біса ви мені дзвоните? — Він не зраджував своїй одвічній звичці починати всі розмови в такій манері, нехтуючи усталеними в суспільстві нормами ввічливості.

— З вами хотів би поговорити містер Черчілль. З'єдную.

— А ви дзвоните сюди з райської канцелярії? Там, безперечно, є мій домашній телефон. — Він розлючено жбурнув трубку, йому не хотілося, аби чорнявка поскаржилася своїм подружкам на Томову неуважність і щоб потім поповзли чутки, що він, Томмі, вже надто старий для молодечих утіх. Дбати про репутацію молодого півня було марудно, але необхідно. Світське життя вимагало жертв.

Але телефон задзвонив знову. В трубці щось стиха клацнуло.

— Я, очевидно, подзвонив тобі не зовсім вчасно, любий Стоддарде, — пролунав притишений відстанню голос Черчілля.

— Ти йолоп, дурень, опудало…

— … Але мені конче потрібна твоя допомога. Чи не зміг би ти приділити мені якусь часину? Справа настільки нагальна, що я готовий зустрітися з тобою хоч за хвилину.

— І не думай, шмаркачу, що я взагалі хочу з тобою говорити… За хвилину, за хвилину… Ви, молоді, так поспішаєте, що незчуєтеся, як над вами зачиниться піко домовини. Зараз я не можу…

Стоддард озирнувся на свою кралю.

— Приїзди за дві години…

Він ще раз глянув на жінку і докинув пошепки:

— Або через півтори.

Норман кинув погляд на годинник: часу лишалося обмаль, а до старого Тома треба прийти вчасно — той не любив запізнень. Норман натиснув кнопку, і в динаміку пролунав голос:

— Диспетчерська слухає.

— Говорить Черчілль з бюро заступника директора. За годину я конче маю бути в Бостоні.

— Це чотири сотні миль, сер…

— Уявіть собі, я це знаю.

— За кілька хвилин ви можете вилетіти з нашого військово-морського аеродрому, а до аеродрому — дістатися черговим вертольотом. Чи потрібна вам там машина?

— Так, до Кембріджа.

— Все зрозуміло, сер. Бортовий номер літака Сі-4227.

Норман похапцем вкинув у портфель дві пляшки горілки — давнє знайомство з Томасом Бейлі Стоддардом, професором Гарвардського університету, почесним членом Французької та Баварської академій, давало підстави думати, що вони пожвавлять обтяжливу розмову.

… Коли Черчілль переступив поріг Стоддардового помешкання, той сидів у своєму м'якому кріслі, звично перебігаючи очима газетні шпальти. Чорнявої красуні не було: Том Стоддард добре знав Нормана Черчілля, а ще краще контору, у якій той працював, тому зайві вуха тут були непотрібні.

— Як ся маєш, старий! — ще від дверей бадьоро усміхався Норман. Але Стоддард не відповів нічого, повернувся, наскільки це дозволяло крісло, і поволі націдив собі чогось з пляшки, що стояла поруч, одним ковтком випив і лише тоді підвів очі на гостя:

— Гірше не буває. Чи, може, ти назвеш добрими справи, коли стару людину, у котрої залишилося мало радощів у житті, якийсь телепень відриває від теплої дівчинки, аби впродовж двох годин говорити про якусь нудоту, га?

— Знову якась аспірантка чи асистентка? — удавано вирячив очі Норман: уподобання Стоддарда були йому добре відомі.

— Яка тобі в біса різниця!.. З нею я почувався молодшим років на сорок. Секс — ось справжнє заняття для літніх людей. Ніколи не розумів тих, хто наостанку своїх літ мордує себе безконечними клопотами чи стрибками на баскетбольному майданчику. Вони приходять додому і падають в ліжко від утоми замість того, аби кожен день смакувати, мов бокал десятиліттями витриманого чудового вина…

— Наскільки я тебе знаю, ти надаєш перевагу горілці.

— Уїнстоне, у тебе яке звання? Повинні ж у Ленглі бути якісь звання — щоб усі знали, хто має право плюнути