Читати книгу - "Селище на озері"

— Подаруй ніж, Уомі! — хижо примружившись, мовив Ойху.

Уомі мовчки хитнув головою.

— За цей ніж бери в мене що хочеш.

Уомі засміявся.

— Ніж не простий. Замовлений. Уомі завжди тримає його при собі, навіть спить з ним.

Ойху пильно подивився на Уомі.

— Ойху все відомо,— сказав чаклун.— Духи сказали йому, чому приїхав Уомі. Уомі шукає дівчину, яка йому сниться.

Уомі стрепенувся.

— Дівчина тут. Десь близько біля води живе. Уві сні літала до Уомі.

Ойху примружився й замовк. Уомі аж пополотнів од хвилювання.

— Вона близько, але без Ойху не знайдеш її.

Уомі зачудовано дивився на чаклуна. Він не знав, що Ходжа цілісінький день вихваляв його тут у своїх піснях, і проникливість господаря мису Ідолів вразила юнака.

— Давай ніж. Ойху допоможе Уомі.

Уомі зірвався на рівні ноги. Він одразу ж хотів було віддати кинджал. Але, вловивши на собі гострий, неприємний погляд чаклуна, стримався.

— Допоможеш, і ніж твій,— сказав він.— Уомі візьме наречену, а тоді Ойху візьме ножа.

Ворожбит так і кресонув очима, а обличчя його пересмикнулося від люті. Та за мить він опам'ятався, і в його погляді знову з'явилася солоденька лагідність.

— Їж, Уомі. Навіщо встав? Ти ще не з'їв смаженини. Очі їж — уночі побачиш, чого ніхто не бачив. Серце їж — наречена любитиме.

Уомі сів і взявся за ведмежину. Він з самого ранку нічогісінько не їв, виголодався, а тому їв залюбки.

Ойху пильно стежив за ним. Велів дати йому ще шматок м’яса, а коли Уомі нарешті вдовольнив голод, чаклун нахилився й сказав йому на вухо:

— Зійде місяць, приходь знову сюди! Жди Ойху біля сосни. Ойху ворожитиме, Ойху все скаже...

Сходив місяць, круглий і червоний, наче кров. Як тільки визирнув він із-за лісу, на галявині, де справляли ведмеже весілля, з'явилося п'ять темних постатей.

Ось тут горіло вогнище, тут сиділи на траві гості; ось дві сосни, поміж якими прив'язували ведмедя.

— Бережись,— тихо мовив Карась.— Обдурить!

Уомі з серцем махнув рукою.

Увечері, сидячи біля материного багаття, Уомі розповів, що чаклун обіцяв поворожити йому цієї ночі. Всі чомусь дуже розтривожилися. Гунда благала його не ходити. Ная, схлипуючи, торочила те саме. А Кунья сиділа осторонь мовчки.

Уомі насупився й пішов до човнів.

Щоб заспокоїти матір, Текту сказав, що він з Карасем та його синами супроводжуватиме Уомі. Вони гукнуть ще й двох менших Сойонових синів.

За годину семеро озброєних людей спускалися Чорного річкою до озера. Молоді Сойони, двоє синів Карася й Текту сиділи на веслах, Карась правував. Уомі, сидячи на носі, сторожко вдивлявся в ледь бовваніючі прибережні зарослі.

Як тільки човен вийшов на озерний простір, почалася хитавиця. Західний вітер гнав до берега круті хвилі, розбиваючи їх об гранітні стрімчаки. Коли причалили в бухті біля мису Ідолів, місяць світив ясно.

Молоді Сойони лишились біля човна, всі інші пішли до місця побачення.

Ждали недовго. Ойху з'явився зненацька. Він вийшов із кущів зовсім не з того боку, звідки його очікували.

Ойху був у строкатій жіночій шубці, в руках він тримав великого бубна.

— Ходімо,— сказав ворожбит і поманив Уомі пальцем.— Місяць уповні! Господар Великої Води в гості приходить.

— Господар Великої Води? — перепитав Уомі.

Йому захопило дух. Він стояв перед Ойху, притиснувши до грудей обидві долоні, наче хотів зупинити шалений біг серця.

Господар Великої Води! Батько Краплі! Вона говорила про нього, коли вперше являлася уві сні. Отже, вона тут, близько...

Такі думки переганяли одна одну в свідомості Уомі, але слів не було, щоб висловити їх.

— Шумить,— сказав Ойху, прислухаючись до бурхання хвиль.

Чаклун пішов попереду. Уомі та його супутники рушили слідом.

Коли наблизилися до стійбища ідолів, Ойху озирнувся і насварився пальцем.

— Тихо,— мовив він.— Вони не люблять галасливих.

І ворожбит промовисто показав на ідолів.

До святилища підходили мовчазні й схвильовані, намагаючись ступати нечутно. Текту боязко ввібгав голову в плечі, втупив очі в землю.

Штук сорок дерев'яних ідолів стояли щільною купою навколо великого гранітного валуна. Деякі були просто притулені до каменя, інші — вкопані в землю, а ще інші — встромлені у грунт.

Перед каменем лежала велика купа кісток і черепів, світлих і вже потемнілих од часу. Найбільше було оленячих та лосиних черепів. Лежало кілька ведмежих з ошкіреними зубами, собачих, вовчих та лисячих. Позаду каменя на високій палі стриміла голова північного оленя з довгою білою гривою. Неподалік на землі темніла пляма — попіл, вугілля — залишки вчорашнього жертовного багаття.

Деякі ідоли нагадували звичайні кілки, встромлені в землю. Тільки вирізаний кільцем жолобок, що мав означати шию, відокремлював верхню, меншу частину — голову — від тулуба. Інші були значно товщі й вищі на зріст. Вони трохи нагадували людські постаті.

У деяких цілком виразно можна було розрізнити голову, довгу шию, плечі і скісні зарубки обабіч — ребра.

Старий Карась та близнюки з острахом позирали на похмуре, мовчазне стадо ідолів. Вони боялися навіть голосно зітхнути, щоб не розгнівити дратівливих і запальних божків.

Мовчки спостерігали вони, як Ойху в певному порядку,— починаючи з найбільших, — мастив ведмежим салом ідолам уста.

Нагодувавши божків, чаклун повів своїх супутників до глибокої тріщини, яка перетинала гранітну спину мису. Тут він товаришам Уомі наказав зупинитися, а його взяв за руку й повів за собою.

Ойху привів Уомі на самісінький кінець мису. Уомі несміливо оглядав цю дивну місцину.

Мис