Читати книгу - "Чорний агат: Втрачена спадкоємиця , Ірина Кузьменко "

— Як тоді бабуся могла використати магію вогню проти Гідеона?

— Вона лише використала закляття, яке викликало вогонь. Замовлянню можна навчитися, утім, не можна володіти саме магією вогню.

— Припустимо, що хтось народився спадковою вогняною відьмою, чи можна навчитися керувати… вогнем?

— Наша магія залежить від наших емоцій. Вогонь руйнівна та неконтрольована стихія. Можна лише клацнути пальцем, і все спалахне, як сірник. Не кожному дано володіти чистою енергією вогню.

Мирослава, зітхнувши, подумала про Христину. Відчула себе егоїсткою, адже думала лише про свої проблеми.

Кілька днів Вікторія привозила Міру на навчання, і біля університету вона зустрічала Христю та її батька. Христину нервувала така опіка батьків, і вона постійно бурчала та була останнім часом знервованою й навідріз відмовлялася говорити про свою магію. Кілька днів Мирослава не бачила Дем’яна, і також її це хвилювало, а ще на додачу бабуся не виходила на зв’язок, що додавало нових сум’ятть.

— Мене знову привіз батько, — Христя невдоволено вигукнула. — Таке відчуття, що батькам нічим зайнятися, як контролювати кожний мій крок.

— Тобі не здається, що якась… чортівня діється? — прошепотіла Мирослава.

— Угу. Здається, — кивнула Христя.

Перед початком пар студенти зайшли в аудиторію й почувся крик. Дівчата та деякі юнаки почали вибігати з приміщення. Мирослава й Христина, відчувши, як їх накриває страх і ноги підкошуються, переглянулися й, пробираючись крізь натовп, зайшли усередину. Побачивши на підлозі кров та повішену жінку, з широко відкритими очима від жаху, й різні символи на стіні, зойкнули. По щоках Христі линули сльози. Міра, впізнавши жінку, яка була на Лисій горі під час проведення ритуалу поверненню матері сили, відчула, як ноги підкошуються.

— Всі вийдіть з аудиторії! — пролунав крик декана.

Міра й Христя оторопіли. Як раптом хтось сильно схопив Мирославу за плечі й силою витягнув з аудиторії. Дівчина, трясучись, не відразу могла зрозуміти, хто це був. Піднявши голову, побачила Дем’яна.

— Відпусти мене! — смикнула руку.

Дем’ян, мовчки схопивши її за талію, перекинув через плече й пішов.

— Ти… що робиш? Божевільний! — почала кричати Міра й бити його кулаками об спину.

— Дуже добре, що ти в штанях, — з насмішкою промовив.

— Ох, який же ти нахаба! — фиркнула Мирослава.

Дем’ян, вийшовши з приміщення університету, пішов до своєї машини. Поставив дівчину на ноги й відразу ж пропустив різкого удару по щоці.

— Ти де був? Я взагалі-то… Я…

Вона замовкла й, відвернувшись, стиснула кулаки й замахала ними. Хотілося ще більше накричати на нього. Й попри весь безлад, який творився довкола, почуття страху та шокового стану, десь у глибині душі, вона щиро рада була, що він поряд і живий.

Дем’ян, оглянувши Міру, потер щоку й промовив: 

— Крістофер постраждав від бійні з Гідеоном. Тому був поряд із ним і вирішував нагальні питання.

— А раптом ти Гідеон? — нахмурившись та склавши руки на грудях, промовила Міра та оглянулася.

— Правильне питання, принцесо. Утім, я не він.

Дем провів рукою по шиї й показав руну Дагаз.

— Це не доказ, — фиркнула. — Я не знаю, якою ще силою володіє мій… — Міра запнулася й, зітхнувши, промовила: — Якою силою володіє Гідеон.

— Який тобі ще потрібний доказ? — розвів руками Дем’ян.

— В аудиторії повішена відьма з київської общини, — знервовано сказала Міра. — На підлозі кров, на стінах різні незрозумілі символи. І ще хтось продовжує розповсюджувати листівки із закликом переслідувати всіх, хто має якісь надприродні здібності. Що я ще повинна думати?

Дем’ян кивнув і, наблизившись, набрав більше повітря в легені. Провівши рукою по її хвилястому волоссю, обійняв і схрестив позаду неї їхні руки, щоб вона не вирвалася.

— Ти що робиш? — тупнула ногою дівчина. — Відпусти мене!

— Не відпущу, — схилившись, промовив у вуста й, провівши кінчиком язика по її солодких губах, важко зітхнув.

— Все, досить! Доказав, що ти — це ти. 

Його щетина лоскотала її обличчя, і Мирослава, зітхнувши, заплющила очі. І невгамовне серце знову відгукнулася на його присутність. 

— Тяжко стримувати себе, коли ти, Мирославо, — спокуса, — прихилившись до її чола, тихо сказав Дем’ян і, схопивши дівчину за руку, посадив у машину.

Мирослава, спостерігаючи, як він обійшов машину, схопилася за дверну ручку й сіпнула її. Утім, все було безрезультатно.

— Це остання моя машина, тому, будь ласка, принцесо, не зіпсуй і її, — сівши в салон, із посмішкою сказав Дем’ян.

— Тобі смішно? — обернувшись до хлопця, промовила Міра.

— Ні, — захитав головою й завів двигун, — зовсім не смішно.

Дем’ян зірвався з місця, і почулося скрипіння шин. Мирослава пристебнула ремінь безпеки й, бормочучи собі під ніс, додала: