Читати книгу - "Чорний агат: Втрачена спадкоємиця , Ірина Кузьменко "

— Ще не вистачало потрапити в аварію.

Міра, діставши телефон, кілька разів набрала Христину, утім, вона не відповідала.

— Я через тебе покинула Христю саму. Й тепер вона слухавку не бере.

— Та заспокойся ти зі своєю Христиною.

Мирослава, вигнувши брови, глибоко вдихнула й, заспокоївшись, щоб щось зайвого не сказати, через кілька хвилин, запитала:

— У тебе є друзі?

— Ні! — знизав плечима Дем’ян. — Якщо хочеш, ми можемо стати друзями.

Мирослава голосно фиркнула.

— Навіть і не мрій.

— Ну, якщо не хочеш дружити, тоді… можемо наші стосунки перевести в більш оптимальні, наприклад, пристрасні для нас обох.

Не знаючи, що відповісти, Міра натомість істерично засміялася й, закашлявшись, відвернулася до вікна.

Дем’ян, мигцем поглянувши на Мирославу, всміхнувся.

Заплакана Христина, вибігши з аудиторії, злякано оглянулася довкола. По тілу пройшовся неприємний озноб. По щоках текли сльози. Поклавши долоню на губи, щоб не закричати від розпачу та жаху, пройшла коридором та, спустившись східцями, присіла й поклала голову на коліна. Здригаючись від сліз, відчула чийсь легкий дотик до плеча й різко підскочила.

— Христино, ти як? — запитав Тарас.

Дівчина, витерши сльози, озирнулася. Неподалік них стояли друзі Тараса. Христина, насупившись, сказала:

— Тобі яка різниця, Корнілове?

— Хей, заспокойся, — тихо сказав і зробив крок. — Співчуваю вашій втраті.

Христина стиснула вуста. По щоках знову потекли сльози. Відчуваючи, як по тілу підіймається жар, промовила:

— Насміхаєшся з мене? Й друзів своїх привів задля розваги, щоб вони дивилися, як я плачу? 

Тарас захитав головою й, зітхнувши, промовив:

— Про всяк випадок, давай я тебе відвезу додому.

— Ні! Краще тримайся від мене якомога далі. Мені ще через тебе проблем не вистачало.

Христина, поглянувши на друзів Тараса, нахмурилася й, перекинувши через плече сумку, побігла по східцях. Оступившись, відчула різкий біль у нозі. Схопившись за поручень, присіла й вдарила кулачком об стіну.

Почувши позаду крок, оглянулася. Тарас підійшов до дівчини й взяв її на руки. Вона ахнула й схопилася за його плечі.

— Навіщо ти це робиш? — прошепотіла.

— Якщо ти боїшся осуду, блакитноока відьмочко, то я — ні.

Христина, відчуваючи біль у нозі й не маючи сил щось сказати, поглянула на Тараса й зітхнула. Насупившись і ледве стримуючи сльози, опустила голову. Корнілов, підійшовши до машини, попрохав дівчину дістати ключі з кишені. Христя, потягнувшись до його кишені, поглянула на Тараса. Він, хмикнувши, сказав, що ключі поклав у внутрішній карман.

— Я не можу їх дістати, адже тебе тримаю, — спостерігаючи за її реакцією, додав.

Христина, стримавши фиркання, стиснула вуста й, розстібнувши куртку, випадково торкнулася спочатку до його грудей. Тарас, почувши, як її серце пришвидшилося битися, всміхнувся.

— Дякую, — промовив Тарас.

Коли автівка розблокувалася, дівчина дотягнулася до дверей і відчинила їх. Тарас обережно посадив її на заднє місце.

— Поїдемо у травмпункт, — сказав Тарас і завів двигун.

— Ні. Поїдемо в лікарню. Адресу я скажу.

— Гаразд, — поглянувши на дівчину в дзеркало, кивнув.

Христя, діставши мобільний телефон та побачивши пропущені дзвінки Мирослави, написала їй повідомлення. Втупившись у вікно, побачила образ загиблої й, стрепенувшись, заплющила очі. Тарас, чувши, як її серце почало знову швидко битися, натиснув на газ і пролетів на червоне світло.