Читати книгу - "Один постріл , Ірина Кузьменко "

Родину я не повідомила, що повертаюся, тому сюрприз їм був обіцяний. Тихо зайшла у квартиру й почула, як бабуся з дідусем на кухні про щось розмовляли. Стала біля дверей, склала руки на грудях й спостерігала, як вони мило спілкувалися. Вони прожили все життя разом і пережили багато труднощів, але кохання та повага все одно залишилися. Для мене бабуся та дідусь завжди були прикладом сімейного затишку й кохання. У дитинстві я завжди мріяла про саме такі щирі почуття й кохання на все життя. Роки йшли, а я не переставала мріяти. Але зараз я настільки паршиво себе почувала, що навіть ця мрія зникла з мого серця!

Першою мене помітила бабуся.

— Мірочко, доню, ти повернулась!

Вона обійняла мене, і я не витримала й заплакала на її грудях. Дідусь приєднався до наших обіймів, і ми посеред коридору стояли втрьох і разом плакали.

Я пішла до своєї кімнати, розклала речі й побачила, що серед мого одягу також була спортивна куртка Даніеля. Приклала її до обличчя й усміхнулася. Я настільки була затьмарена помстою і відчаєм, що не помічала поряд чоловіка, без якого на даний час так самотньо та сумно. Ні, я не жалію про свої вчинки, адже таким чином хотіла добитися справедливості, але разом із цим прийшло розуміння, що родина могла втратити й другу онуку. У душі панували відчай із доданням страху за своє життя та майбутнє родини. Я вже не зможу стати колишньою Мирославою: наївною, мрійливою та з планами на майбутнє. У голові щось клацнуло, якийсь перемикач, іншими словами не можу сказати. Я була розгубленою і не знала, як далі жити.

Поспішила прийняти душ і змити із себе тяжкий момент прощання з Даном. У той момент мені здалося, що я не прощаюся, а зникаю душею. Все ж таки нарешті зізнаюся хоча б собі, що Даніель став мені не байдужим. Крім того, що він декілька разів рятував мене, так ще зміг і дібратися до серця.

На вечерю мене вже чекали на кухні. Вони не питали, що було в Данії, і я не хотіла нічого розповідати. Коли вже збиралася відпочивати, попрохала завтра всім разом піти на кладовище. Родина погодилася. Я також ще думала, чи варто говорити бабусі з дідусем про вагітність Вероніки. Прийшла до єдиної думки, що розповім, але не зараз. Я боялася за їхнє здоров’я, але вони також повинні знати правду.

Наступні декілька днів пройшли в сірій буденності. Я стала роздратованою і ночами погано спала. Снилися образи Вероніки, того покидька Дагмара й Джері. Уві сні я вбивала Дагмара. Знову й знову. Мої руки були в крові. Страх накривавав мене миттєво, і я з криком прокидалася.

Подумала, що із цим потрібно було щось робити!

Купила новий мобільний телефон і передзвонила Ользі. Від щастя вона кричала в слухавку так, що я ледве не оглухла.

— Сьогодні чекаю тебе! Куплю якісь смаколики та червоне вино! І відмов не приймаю, Міро!

Мені потрібно було з кимось поділитися емоціями й почуттями, а найголовніше — правдою! Зібравшись, я повідомила бабусі, що сьогодні мене не буде вдома, так, останнім часом я постійно говорила родині, де перебуваю і які плани на день. Я була завжди самостійною дівчинкою, однак навіть у цьому плані щось у мені змінилося. Я просто не хотіла, щоб вони хвилювалися за мене.

Оля зустріла мене з кульками та гарним настроєм. Я міцно обійняла подругу та кілька хвилин не відпускала її з обіймів.

— Мірочко, що трапилось? — проводячи рукою по спині, збентежено запитала.

— Олю, все жахливо! — крізь сльози промовила, а вже через декілька хвилин ридала на грудях подруги.

Розповіла їй все із самого початку. Зі схлипами, емоціями, сльозами. Оля уважно слухала мене. Бачила, як із кожним разом її вираз обличчя змінювався. Коли все розповіла, одним махом випила бокал вина та, зігнувшись, накрилася подушкою. Ми декілька хвилин мовчали. Після всього, що я розповіла Ользі, не знала, як вона відреагує і чи взагалі захоче зі мною спілкуватися. Відчула легкі дотики по спині й повільно підняла голову. Оля підсіла ближче, обійняла й поклала мою голову собі на груди.

— Моя люба дівчинко, я так тобі співчуваю, — повільно почала говорити Ольга. — Розумію твій психологічний та пригнічений стан. Однак ти повинна жити, радіти новому дню не лише для себе та родини. І в першу чергу заради пам’яті сестри та її дитини!

Тепер настала моя черга слухати. Оля гладила моє волосся та, зітхнувши, продовжила говорити далі, підбираючи кожне слово:

— Ти пригнічена, тобі страшно й соромно. Ти заплуталася в собі та, якщо я тебе правильно зрозуміла, в почуттях до цього Даніеля. — Я кивнула. Оля витримала паузу, потім продовжила далі: — Я б тобі порадила звернутися до психолога, якщо ти, звичайно, хочеш.

Я піднялася та витріщила на неї очі.

— Олю, я не можу. Я ледве тобі зізналася у всьому, а чужій людині... я і так відчуваю себе злочинницею та неадекватною! — різко промовила.

— Вибач, я не хотіла тебе образити! Я мала на увазі, якщо тобі потрібна допомога, то, можливо, і варто... — на останньому слові вона замовкла. — Я не вважаю тебе божевільною, неадекватною чи злочинницею, як ти себе обізвала. Мене більше хвилює, як ти сама зможеш віднайти гармонію в собі та душевний спокій?

Питання було досить доречним. Я сама ще не розуміла, як бути.

— Олю, я не знаю, що мені робити. Мене все гнітить. Я ночами погано сплю, весь час сниться, що я вбиваю того покидька й бачу кров на руках. Сниться Вероніка й навіть той клятий Джері. І в мене відчуття, що я із часом сходжу з розуму, — зізналась.