Читати книгу - "Оповідання та памфлети, Марк Твен"

Продовження

Вільям Фергюсон навідався за тиждень і попросив містера Макспадена як впливову людину виклопотати йому пристойніше місце, бо чує себе здатним на щось більше, ніж правувати балагулою. Містер Макспаден виклопотав йому місце писаря з доброю платнею.

Невдовзі заслабла мати Вільяма Фергюсона, і Вільям... Одне слово, містер Макспаден погодився взяти її до себе в дім. За недовгий час вона занудилася за своїми меншими дітками, отож Мері та Джулії теж знайшли місце в домі, а також і Джімі, їхньому маленькому братикові. Джімі мав ножика, і одного пречудового дня забрався до вітальні й менш ніж за три чверті години обернув меблі вартістю в десять тисяч доларів на безцінь. День чи два перегодом він упав зі сходів і скрутив собі в’язи, і на похорони об’явилося душ із сімнадцятеро родичів. Так відбулося знайомство, і опісля кухня Макспаденів уже ніколи не порожнювала, а самі Макспадени мали клопоту по зав’язку: пришукували їм всіляку роботу й знову пришукували, коли попередня набивала оскомину. Бабуся Фергюсон добряче пила й добряче лаялась, але вдячні Макспадени розуміли, що мусять терпіти та напучувати стару, бо її син непомалу їм прислужився,– і прихилялися до цього діла всією душею. Вільям заходив туди частенько, діставав гроші – щоразу менше, і випрохував нові, вищі й прибутковіші посади, а вдячний Макспаден силкувався настачити їх чимскоріше. Макспаден згодився також, трохи повагавшись, улаштувати Вільяма в коледж, та ось настали перші вакації, і наш герой попросився вирядити його до Європи поліпшувати здоров’я. Тут зацькований Макспаден став дибки проти свого тирана. Він відмовив твердо й рішуче. Мати Вільяма Фергюсона так зчудувалася, що впустила з рук пляшку з джином, і язик її не повернувся сказати чорне слово. Трохи оговтавшись, вона вимовила, задихаючись:

– То ось яка ваша дяка? Де б оце були ваша жінка й хлопчик, якби не мій син?

Вільям сказав:

– То ось яка ваша дяка? Вирятував я вашу жінку чи ні? Самі скажіть!

Семеро родичів гурмою впхалися з кухні і кожне мовило й собі:

– І це ваша дяка?

Вільямові сестри докірливо дивилися й казали:

– І це його дя...

Але тут їх урвала мати – вона крикнула, вдаряючись у сльози:

– І подумати лишень, мій безневинний голубок Джімі зробив послугу такій паскуді!

Тоді бунтівливий Макспаден підбадьорився і відмовив, спалахнувши:

– Геть із мого дому, волоцюги! Мене одурили книжки, але я вже більше не ошукаюся – стане й одного разу! – І, обернувшись до Вільяма, вигукнув: – Так, ви врятували мою жінку, але хай-но ще хоч один таке вчинить – помре на місці!

Я не проповідник, отож своє казання не починатиму цитатою, а кінчатиму. Ось ця цитата – із спогадів сера Ноя Брукса про президента Лінкольна, видрукуваних у «Скрібнерс манслі».

«Дж. Г. Гакет у ролі Фальстафа вельми сподобався містерові Лінкольну. Своїм звичаєм він забажав висловити почуття вдячності і написав акторові вельми щиру записку, де повідомляв, із якою втіхою дивився виставу. Гакет послав у відповідь якусь книжку, можливо, власного авторства. А ще він написав президентові кілька листів. Цей епізод був уже стерся в моїй пам’яті, коли це якось увечері доволі пізно я подався на запрошення до Білого Дому. Входячи до президентового кабінету, угледів я, собі на подив, містера Гакета, що сидів у приймальні, певне, чекаючи аудієнції. Президент спитав мене, чи є там хто-небудь. Почувши відповідь, він сумовитим голосом сказав:

– О ні, не можу я його прийняти, не можу; я сподівався, що він уже пішов.– Потім він додав: – Ось вам свідчення, як тяжко мати добрих друзів та знайомих у моєму становищі. Знаєте, мені дуже подобався Гакет як актор, і я написав йому про це. У відповідь він надіслав мені книжку, і я гадав, що на цьому й скінчиться. Він начебто митець у своїй справі й посідає в театрі певне становище. І от лиш тим, що ми були полистувалися, по-товариському, як перші-ліпші двоє людей, він хоче щось у мене прохати. Як, по-вашому, що йому треба?

Я не зумів угадати, і сер Лінкольн сказав:

– Він хоче бути консулом у Лондоні. О боже мій!..»

Скажу наостанок, що випадок з Вільямом Фергюсоном стався насправді і я напевно це все знаю, хоч і змінив деякі подробиці, щоб Вільям не нарікав на мене.

Гадаю, що кожному читачеві в якусь приємну та чулу годину свого життя траплялося зіграти роль героя оповідок про великодушні вчинки. Мені хотілося б знати, чи багато з них погодилося б розповісти про цей свій епізод і чи люблять вони, коли їм нагадують, чим воно все скінчилося.

1878

(Як розповів авторові цієї книжки містер Маквільямс, дуже приємний добродій з Нью-Йорка, що з ним автор випадково познайомився в дорозі).

– ...Ото так лютувала в нашому місті ця жахлива, невиліковна хвороба – дифтерит, і всі матері навісніли зі страху. Але вернімось назад: отож, кажу, я звернув увагу своєї дружини на нашу маленьку Пенелопу:

– Серденько, бувши тобою, я б не дозволив дитині гризти оту соснову скіпку.

– Любенький мій, а яка ж із цього шкода? – відмовила вона, наміряючись, проте, відібрати скіпку в дівчинки, бо жінка не може вислухати навіть очевидячки справедливого зауваження, не заперечивши. Цебто жінка заміжня, хочу я сказати.

Я відмовив:

– Кохасю, кому ж не відомо, що соснове дерево – найменш поживне з усіх, які лишень може їсти дитина.

Дружинина рука, що вже простягалась була по скіпку, враз спинилася й знову лягла на коліна. Видимо стримуючи себе, вона сказала:

– Любчику, ти ж знаєш не згірш за мене: всі лікарі запевняють, що соснова живиця дуже помічна на слабу спину й нирки.

– А... тоді вибач, я просто не знав, що дитина слабує на нирки й на спинний хребет і що наш лікар порадив...

– Хто це тобі сказав, що вона слабує на нирки й на спинний хребет?

– Таж ти сама, кохасю, щойно висловила цю думку.

– Ще що вигадай! Ніколи я такої думки не висловлювала.

– Ну як же,