Читати книгу - "Світло між двох океанів, Марго Л. Стедман"

мужньо. Для зовнішнього світу жоден солдат ніколи не відвідував бордель і не поводився немов дикун, і не втікав, і не ховався від ворога. Вони були там, і це було достатнім покаранням. Коли дружини мусили ховати заощаджені гроші чи кухонні ножі від чоловіка, котрий не зміг повернутися до попереднього життя, жінки робили це тихо, іноді навіть не зізнаючись у цьому самим собі.

Таким чином, Ханна Ронфельдт не могла ні з ким поділитися своїм горем. «Що було — те загуло», — казали люди, намагаючись повернутися до свого цивілізованого життя в Партаґезі. Але Ханна пам’ятає все.

День пам’яті. У пабах повно-повнісінько ветеранів, і тих, хто втратив там братів, і хлопців, які повернулися з Ґалліполі та Сомми й досі не оговталися від контузії та газу, навіть через десять років.

25 квітня 1926 року двоє хлопців грають у карти в кутку бару, і в цей один день на рік поліція позавіч пускає все. Чорт забирай, поліція також брала участь — це їхня війна теж! Пива багато, розмови стають голоснішими, пісні непристойнішими. Там було що забувати. Вони повернулися до своєї роботи на фермах, до роботи за письмовими столами і в кабінетах і мусили з цим жити, просто жити, оскільки іншого вибору немає. І що більше вони пили, то важче було стерти війну з пам’яті, то більше вони зривалися на чомусь або на комусь, це було чесно й справедливо. Кляті турки. Кляті фрици. Кляті виродки.

Тут і згодився Френк Ронфельдт. Єдиний німець у місті, за винятком того, що він австрієць. Він — один-єдиний ворог, якого вони могли знайти, тому, побачивши, що Френк з Ханною йшли вулицею, чоловіки почали насвистувати «Типперері». Ханна, запанікувавши, спіткнулася. Френк миттєво забрав маленьку Ґрейс і обняв її, схопив кофтину, накинуту на руку дружини, і вони, опустивши голови, пришвидшили крок.

Хлопці в пабі вирішили, що це чудовий вид спорту, і всі разом висипали на вулицю. Чоловіки з інших пабів уздовж головної вулиці теж вийшли, і один жартівник надумав, що буде дуже смішно збити з Френка капелюх, що він і зробив.

— Дай нам спокій, Джо Рафферті! — заверещала Ханна. — Повернися в паб і відчепись від нас. — Вони поспішили.

— Дай нам спокій! — пронизливим стогоном передражнив Джо. — Клятий фриц! Ви всі однакові, всі боягузи! — Він повернувся до натовпу. — І подивіться на цих двох з маленькою дитиною. — Він ледве говорив. — Знаєте, фрици їли немовлят. Заживо їх смажили, кляті падлюки.

— Йди, а то ми викличемо поліцію! — закричала Ханна й із жахом помітила, що Гаррі Ґарстоун і Боб Лінч, констеблі, з кухлями пива стоять на веранді готелю й нишком посміхаються в намащені воском вуса.

Раптом усе спалахнуло, наче до вогню піднесли запалений сірник.

— Ану, хлопці, давайте розважимося з любителями фриців! — вигукнув хтось. — Урятуємо дитину, щоб її не з’їли. — І дюжина п’яних чоловіків погналася за подружжям.

Ханна відстала, корсет не давав їй дихати вільно. Вона закричала:

— Ґрейс, Френку! Врятуй Ґрейс!

Він з малесеньким згортком утікав від натовпу до пристані. Юрба не відставала. Серце Френка пульсувало й вибивалося з ритму, і біль віддавав у руку. Він пробіг по хитких дошках над водою, стрибнув у перший-ліпший човен, який зміг знайти, і погріб у широке море, туди, де безпечно. Вони побудуть там доти, доки п’яний натовп не протверезіє і не заспокоїться.

У його житті траплялися й гірші ситуації.