Читати книгу - "Політ ластівки. Книга 1, Ольга Кост"

- Ластівко, - тихий шепіт і теплий дотик до мого обличчя пробуджують мене.

- Ми приїхали, якщо передумала, я відвезу тебе додому, - хлопець ніжно прибирає пасмо волосся з мого обличчя, заправляє його за вухо.

- Ні, я йду. Куди ти їздив?

- В одне місце, де продають найсмачніший гарячий шоколад у місті. Я обіцяв тобі його купити.

Хлопець простягає мені паперовий стаканчик гарячого напою.

- Дякую, але не варто було, - роблю ковток і вдоволено посміхаюся. – Це дійсно дуже смачно. Він якийсь незвичний. Що там?

- Горіхові крихти.

- Дуже смачно, дякую.

Алекс бере мене за руку і веде по доріжці у ліс. Міцніше хапаюся за його руку. Мої підбори не краще взуття для прогулянок лісом.

- Міцніше тримай стаканчик, ластівко.

- Що ти робиш? – верещу я, коли руки Алекса підхоплюють мене.

- Несу тебе на руках. А на що це схоже?

- Я можу сама йти.

- Звісно можеш. Але я не хочу аби ти попереламувала собі ноги. Нащо ти тільки натягнула це взуття. В тебе ще вчора була травма.

- Вони дійсно зручні, - підіймаю у повітрі ногу, оглядаючи туфлі. – А нога в мене вже зовсім не болить.

На галявині хлопець ставить мене на ноги, щільніше кутаючи в свою куртку.

Руки Алекса залишаються на моїх руках, ніжно погладжуючи. Спираюся спиною в груди хлопця.

- Як ти знайшов це місце?

- Його знайшла моя мама. Вона любила цей ліс і знала його увесь. Коли я був маленький, ми часто родиною ходили сюди в похід. Ночували в наметі, палили вогнище. Тато грав на старенькій трухлявій гітарі, а мама співала.

- Прекрасні спогади. Вибач, що запитала. Тобі напевно боляче згадувати про маму.

- Ні. Зовсім ні. Люблю говорити про неї, але не з усіма. Ми з батьком часто згадуємо і здається ніби вона жива, але просто не з нами.

- Яка вона була?

- Цілковита мрійниця. Вона любила казки і мультфільми. Я знаю майже всі пісні з диснеївських мультфільмів. Мама співала мені їх як колискові. В неї був прекрасний чистий голос. І ти схожа на неї.

- Я ? – здивовано перепитую я .

- Так. Волоссям. В неї теж було таке хвилясте, правда трохи світліше. І такий самий погляд.

- Який? – вільною рукою обіймаю передпліччя хлопця.

- Глибокий, задумливий.

- Я впевнена, що вона була хорошою людиною і в неї прекрасний син.

- Отже, я прекрасний, - Алекс м’яко повертає мене до себе.

- Так, прекрасний. Ти хороша людина, Алекс.

- І ти, ластівко, також.

- Чого ти мене так називаєш?

- Ластівкою? – перепитує хлопець, на що я киваю. – Бо ти на неї схожа.

- Схожа?

- Так. Колір волосся, твоя манера поведінки і ця пляма на підборідді, як у ластівки.

В мене дійсно є родима пляма на підборідді, але так її не видно, допоки я не підійму високо голову.

- Як ти помітив? Воно не дуже примітне і можна сказати сховане.

- Я все помічаю в тобі. І для мене ти будеш ластівкою завжди.

- Мені подобається це прізвисько, - признаюся я, злегка зморщивши носа.

- Я так і знав, ластівко. Ти так смішно морщиш носа, коли признаєш правду, яка тобі не зовсім до вподоби.

- Ой, стулися, - я жартівливо б’ю хлопця по руці.

Алекс пригортає мене до себе, одну руку кладуть на мою спину, а другу в мою долоню.

- Потанцюєш зі мною? Нормальний танець без всіляких відволікань уваги. Хоча не можу сказати, що мені не сподобалось.

- Танцювати тут? В лісі?

- А чому б ні?

- Без музики?

- Без, хоча можеш заспівати

- Я не вмію співати.

Алекс притягує мене ближче і ми починаємо кружляти в повільному танці.

- Знаєш, це максимально дивно. Танцювати в тиші, - сміюся я.

I'm gonna fight 'em off.

A seven nation army couldn't hold me back.

They're gonna rip it off,

Taking their time right behind my back.

В Алекса приємний оксамитовий голос. Але от вибір пісні. Я тихенько сміюся, закусюючи губу і опускаючи голову на його плече.

- Що таке? Настільки жахливо співаю?

- Ні. Ти чудово співаєш. В тебе талант до співу. Але що це за пісня до такого танцю.  Заспівай щось інше.

- Які будуть замовлення? – посміхається хлопець, злегка цілуючи мене в волосся.