Читати книгу - "Позашлюбна дитина генерального, Ірина Романовська"

— Пусти, — кажу я спокійно, але водночас твердо.

— Та чого ти ламаєшся? Хіба ти не за цим тут? Одна в такій сукні, — звірячий вищир, що з’являється на чоловічому обличчі замість чарівної посмішки, жахає мене.

— Пусти, — шепочу знову.

Мені гидко, бридко, і страшно. Всі довкола продовжують танцювати, і ніхто не звертає на нашу пару уваги.

— Хіба ти не чув, що дівчина сказала її відпустити? — Одна рука Олега лягає на мою талію, другою він прибирає пальці Петра з мого зап'ястя. — Ти як? Все гаразд?

Виходжу з заціпеніння та хапаюся за Олега мов за рятівне коло. Не можу промовити й слова. Лише киваю.

— Гей, ти чого? Не втручайся, чуваче. Я її перший побачив.

— Провалюй, я сказав. Або охорона швидко тебе виведе звідси.

Чи то погляд в Олега занадто шалений, чи то правді виклик охорони так жахає виродка, але Петро під власне лайливе бурмотіння швидко покидає намет.

Тітов нічого не каже. Просто обіймає мене двома руками й повільно хитає в заспокійливому ритмі. Ми повільно крокуємо з боку на бік. Він пестить мої лопатки. Тупцюємо на одному місці, попри те, що лунає швидка пісня і всі гості енергійно скачуть у такт.

Коли мій серцевий ритм приходить у відносну норму, я дякую Олегу за те, що він втрутився.

— Перестань. Так зробив би будь-хто на моєму місці.

— Але підійшов лише ти.

Олег продовжує кружляти мене у танці.

— Ой, нам треба знайти тренера, — раптом схоплююся я. — Сподіваюся він ще не тут.

— Розслабся та танцюй.

— Але...

— Я вже все дізнався. Алекс не приїхав на свято, він захворів. Тому, на жаль, мій план майже цілком провалився.

— Чому майже?

— Бо ти таки погодилась піти. І танцюєш зі мною.