Читати книгу - "Позашлюбна дитина генерального, Ірина Романовська"

Яна.

Слова Олега луною носяться в моїй голові й прямують до серця. Щемлячий біль росте у грудях. Він все це спланував. Це все несерйозно.

Треба повторювати собі це частіше.

Моя мета — обрати зручний момент та розповісти Олегу про Тімура.

Я зупиняю наш повільний танець. Треба припиняти ці дурні ігри.

— Олегу, не починай, будь ласка.

— А що як я хочу починати? — з допитливим поглядом він дивиться на мене.

Його руки все ще на моїй талії, але вже не впиваються у мою шкіру.

—  А я не хочу! Збагни це.

—  Ти сама собі суперечиш, Яно.

— Це твої здогадки, — обриваю його гарячі й великі долоні зі своєї талії. — Якщо ми з'ясували, що Робтона тут немає, то мені тут нема чого більше робити. І я можу повертатися додому. А от тобі варто залишитися. Ви з тією брюнеткою дуже добре один з одним ладнали. Вона тобі до пари: красива, елегантна. Та все ще не зводить з тебе очей, — смикаю підборіддям, вказуючи Тітову, щоб обернувся. Там сидить та дівчина.

—  Ти про кого?

Олег повертає голову у вказаному напрямку, і нарешті розуміє, про кого я торочу. Дарує дівчині ввічливу посмішку, а потім знову дивиться на мене.

Всміхається, гад.

— Ревнуєш до Польки? — вишкіривши білі зуби, Олег, як завжди, тлумачить мої слова на свій лад.

Йому чогось так кортить, аби я була небайдужою до нього. Невже тішить своє самолюбство тим, що я відчуваю до нього щось більше, ніж просто симпатію — жагу, пристрасть, ревнощі?

— Поліна — моя давня приятелька. Ми не бачилися з часів університету, — спокійно пояснює він.

Але я не хочу більше вести цю безглузду бесіду. Бо програю, якщо не зупинюсь вчасно.  

— До побачення, Олегу!

Йду з шатра не озираючись. Підсвідомо чекаю, що Тітов вирушить слідом.

Але коли цього це не відбувається, то полегшено зітхаю. Так і має бути насправді.

Опинившись на стоянці перед гольф-комплексом, я тягну носом прохолодне повітря. Насичую тіло рятівним киснем. Нарешті на мене не тисне аура Олега.

Здалеку линуть музичні акорди, чутно гул натовпу. Лише коло мене ані душі. Всі лишились там, за великою брамою. Вони продовжують веселитися, танцювати, гомоніти між собою. А я тут.

Серце підстрибує, коли я згадую про все, що сталося сьогодні.

З одного боку, в цій шикарній сукні я почувалася мов королева балу. Навіть ганебний розріз спідниці та ймовірність того, що усім довкола можливо видно мої трусики, мене не турбували. Я була серед цих людей мов своя. Я майже не нервувала через те, що не знаю тут нікого.

До того ж поруч зі мною був гарний чоловік.

Тяжко зітхаю.

З іншого — відчуття того, що мене привели сюди обманом… Воно гризе мене зсередини. Олег хоче спокусити мене, я в цьому впевнена. Але не тому, що він має серйозні наміри. Він просто хоче отримати бажане, що потім…

Ще цей Петро, щоб його чорти вхопили, підкинув мені дров у полум’я сумнівів, вирішивши, що я якась продажна дівка чи того гірша — куртизанка.

Мороз біжить по шкірі. Відриваю очі від зоряного неба і тягнуся за телефоном у сумку. Позаду мене грюкають величезні двері гольф-комплексу.

—  Сідай в авто. Я тебе довезу додому, — жорстко наказує Олег, з'явившись переді мною.

Судячи з суворого тону, він не дасть мені ані шансу відмовитися.

Та і я вже так втомилася від постійних сварок. То ж мовчки сідаю на заднє сидіння автомобіля. Дивлюся у вікно на територію комплексу, від якої ми віддаляємося. Міркую про те, що завтра треба повернути Олегові всі придбані речі.

Його план зваблення провалився.

Я не піддаюся.

Майже.

Під тихе звучання класичної музики, я непомітно провалююся в сон.

Мої сновидіння — сумбур з подій минулого, сьогодення та майбутнього. Я вирую між спогадами й фантазіями, не розуміючи що сплю.

Коли бородатий, блакитноокий дракон намагається вкрасти в мене сина, я з криками «ні, ні, ні за що» різко прокидаюся.   

Не одразу розумію де перебуваю. Чорна стеля лякає мене. Чому вона так низько? Кров із шаленою швидкістю біжить по судинах. Серце гуркотить мов навіжене після нічного кошмару. Адреналін шпарить по всьому тілу.

Шия не розгинається, сильно затекла. Кручу головою на різні боки, щоб хоч якось її розім'яти. Нарешті усвідомлюю, що стеля, двері та сидіння — це все ще автомобіль Олега.

Я дотепер поряд з ним.

Секундою пізніше помічаю й самого Тітова, що спостерігає за мною з водійського крісла.

—  Ти як? Кошмар наснився? — чую занепокоєння в його голосі.

—  Чому ми в машині?

— Не хотів тебе будити, ти так солодко спала. Щоправда, я не розраховував, що ти так полюбляєш спати. Думав подрімаєш хвилин десять чи п'ятнадцять і прокинешся, але…, — він дивиться на бортовий комп’ютер автівки, де показаний час. — Але пройшло майже дві години. Не хвилюйся, я не витріщався на тебе весь цей час. Мене теж трохи зморило.