Читати книгу - "Казки Чаробору, Ольга Соболєва"

Нічого не відповівши, Ярослава підняла свій велосипед і поїхала геть. Мабуть, варто повернутись до Ягинішни, нехай знахарка їй все розповість. Чи її тепер Хранителькою називати? Напевно, не так вже й погано буде дізнатися, скільки чаклунства існує в цьому світі. Ярослава завжди любила казки, але навіть не могла собі дозволити уявити, як це жити у чарівному світі.

Вона замріялася про майбутні пригоди і не помітила, як в'їхала в Роздоріжжя. На одному зі спусків дівчина так розігналася, що коли з-за рогу несподівано вийшов пішохід, їй нічого не залишалося, як тільки в надії закричати:

- Побережися!

Але, на жаль, пішохід не відскочив убік, а завмер, як укопаний. Натомість велосипед дівчини розігнався настільки, що вже не піддавався управлінню. Якось зловчившись, Ярослава поспіхом загальмувала, але врізалася в найближчий паркан. Пішохода ж зачепило заднім колесом і той полетів на сусіднє узбіччя. Охаючи та ахаючи Ярослава вибралася з-під велосипеда і поспіхом оглянула себе: якщо не приймати всерйоз садна, удари і запаморочення, дівчина могла вважатися щасливицею. Її погляд метнувся на узбіччя – пішоходом виявилася дівчинка років дванадцяти. Тепер вона розгублено сиділа на траві і крутила головою. Її великі окуляри з'їхали набік, а тоненькі кіски стирчали в різні боки. Якби не трагічність ситуації, то вона була б схожа на комічного персонажа з мультфільму.

- Ти чому не відскочила убік? Я ж тобі кричала! – обурювалася Ярослава, сердито крокуючи до дівчинки. - Глуха чи що?

- Я ... я ..., - та намагалася щось відповісти, - пробач ... я ...

- Ой, - схаменулась Ярослава. Як вона, напевно, зараз жахливо виглядає! Збила бідну дівчинку, а тепер ще й нависає над нею, сварячи за свою неуважність. - Це ти мене пробач! Давай допоможу, - вона простягла постраждалій руку. - Ти як? Сильно забилася?

- Ні, - мотнула головою дівчинка і ледве встигла зловити окуляри, що злетіли. Знову надягнувши їх, вона скористалася запропонованою рукою. - Я в порядку. А ось твій велосипед явно зіпсований.

Ярослава озирнулася на транспортний засіб і засмучено зітхнула – переднє колесо зігнулося у вісімку, а з заднього вилетіло кілька спиць. Знову їй судилося пішки ходити. Ну, хоч би нічого не зламала ні собі, ні дівчинці.

- Мене Ярославою звуть. Я у Ягинішни помічницею працюю.

- А я Вася, - у відповідь на знайомство дівчинка простягла руку, але схаменулась і додала, - У сенсі Василина, але всі звуть Васею. Ми з сестрою та братом на літо до дідуся приїхали. Вони якраз на машині до річки поїхали, може, ти бачила їх по дорозі сюди.

- А тебе чому із собою не взяли? –спитала Ярослава швидше, ніж подумала, що лізе не в свою справу.

У відповідь Вася лише знизала плечима і невиразно пробурмотіла щось про відсутність місця в автомобілі.

- Мій дід коваль, може, відремонтує тобі колесо? - запропонувала дівчинка.

- Не хвилюйся, я до Матвія звернуся, - відмахнулась Ярослава. - Він один раз уже змінював мені колеса. Щоправда, він зараз на річці з твоїми рідними…

- Можеш у дідуся залишити поки що. Ми через два будинки далі живемо, наприкінці Вишневої вулиці.

- А-а, то ти внучка дядька Миколи, - здогадалася Ярослава. - Стривай, він про вас розповідав. Я думала в нього онуки однолітки. Мабуть, не так зрозуміла.

Вася непевно знизала плечима, але все ж таки пояснила:

- Не зовсім. Вони на три роки старші. Батько їм на повноліття навіть автомобіль подарував.

Ярослава тим часом піднімала свій велосипед і слухала в напіввуха, але все ж цікавість вкотре взяла гору.

- На три роки старше? - здивувалася вона. - А скільки тобі років?

- П'ятнадцять, - відповіла Вася, розправляючи худенькі плечі.

- Ти жартуєш! - здивовано округлила очі Ярослава, але тут же винувато скривилася. - Вибач, я не в образу. Просто ти не виглядаєш на свій вік. Та й взагалі, це не моя справа.

- Нічого, - відмахнулась Вася. Здавалося, дівчинка зовсім не образилася. - Ти хоч і виглядаєш на свій вік, але от, наприклад, одягаєшся дивно.

Ярослава простежила за поглядом співрозмовниці, що пройшовся її сарафаном - той і справді був надягнений навиворіт. Дівчина у розпачі плеснула себе по лобі. Принаймні їй стало зрозуміло, що мала на увазі старша сестра Василини.

- Знаєш, у мене сьогодні з самого ранку метушливий день, - пояснила Ярослава. - Вибігла з дому, навіть не подивившись у дзеркало. Зазвичай, я менш дивна. Чесне слово.

Дівчата дружно засміялися і попрямували до будинку коваля. Дорогою вони говорили про себе, про плани на літо, про життя в Роздоріжжі. Ярославові особливо не було чого розповісти: живе у місті з бабусею, батьки поїхали в експедицію, збирає та записує казки, тут пробуде до кінця серпня. А ще тимчасово проживає в будинку Баби Яги, знайома з вченим котом, дружить з русалками і ще багато чого, про що Ярослава в цій метушні навіть не встигла замислитися. Але про це, звичайно, дівчина промовчала.

Вася, навпаки, розповідала про себе багато: у якій школі навчається, скільки їх чоловік у класі, як звати класного керівника, на які екскурсії вони їздили починаючи з п'ятого класу та багато іншої інформації, в якій Ярослава заплуталася ще пів години тому. Але з усього цього вивудила дівчина те, що Василина втратила маму з десять років тому. Батько одружився знову, а старші брат і сестра зведені. Звати їх, до речі, Олег та Олеся. Про них Вася розповідала неохоче, та й ворота потрібного дворища вже виднілися з-за рогу. Тож незручна тема обірвалася сама собою.