Читати книгу - "Дорога, Кормак Маккарті"

Ага.

Тобі не здається, що це добре?

Це нормально.

Підтягли робочий стіл до вікон, розстелили на ньому ковдри, і хлопець ліг на них долічерева, роздивляючись затоку. Чоловік сидів, схрестивши ноги. Між ними лежало два пістолети та коробка з ракетами. За деякий час чоловік сказав: Гадаю, вона доволі непогана. Доволі непогана історія. Щось у ній є.

Гаразд, тату. Але я хотів би просто посидіти в тиші.

А сни? Раніше ти іноді переповідав мені свої сни.

Я не хочу ні про що говорити.

Гаразд.

Я більше не бачу снів. Вони завжди про те, що стається щось погане. Ти казав, що це нормально, бо гарні сни — поганий знак.

Можливо. Не знаю.

Коли ти прокидаєшся кашляючи і відходиш далі по дорозі або ще кудись, я все одно завжди чую твій кашель.

Вибач.

Одного разу я чув, як ти плачеш.

Я знаю.

Тож якщо я не повинен плакати, то й ти теж.

Гаразд.

Із твоєю ногою все буде добре?

Так.

Ти ж це не просто так кажеш?

Ні.

Бо виглядає так, що вона дуже ушкоджена.

Ну, не аж так.

Той чоловік намагався нас убити. Так?

Так. Намагався.

Ти його вбив?

Ні.

Правда?

Так.

Добре.

Усе гаразд?

Так.

Ти ж сказав, що не хочеш розмовляти?

Не хочу.

За два дні вони вирушили. Чоловік накульгував за візком, а хлопець тримався поруч, поки вони не вийшли за околиці містечка. Дорога бігла вздовж плаского сірого узбережжя, і їм вряди-годи траплялися піщані наноси, сформовані вітрами. Пересуватися по них було важкувато, тож місцями їм доводилося прочищати собі шлях товстою дошкою, яку вони тримали на нижній решітці візка. Зійшли на пляж, сховалися під дюнами і вивчали мапу. Принесли пальник, підігріли воду, заварили чай і сіли, загорнувшись від вітру в ковдри. Ближче до води лежали обвітрені шпангоути старовинного корабля. Сірі пошкрябані піском бімси, старі, зроблені вручну болти без головок. Щербате залізне обладнання темно-бузкового кольору, виплавлене в якомусь сиродутному горні в Кадисі чи Бристолі та викуте на зчорнілому ковадлі, здатне витримати триста років у морі. Наступного дня вони проминули позабивані дошками руїни приморського курорту. Дорога віддалялася від океану і вела в сосновий ліс, асфальт губився у хвої, і вітер гуляв у чорних деревах.

Опівдні, коли найсвітліше, він сів на дорогу, розрізав шви ножицями, поклав їх назад до аптечки та витягнув затискач. Потім заходився висмикувати чорні ниточки зі шкіри, притискаючи її великим пальцем. Хлопець сидів на дорозі та спостерігав. Чоловік затискав інструментом кінчики ниток і висмикував їх одну за одною. Маленькі криваві шпильки. Коли закінчив, відклав затискач і наклав на рану марлю, потім підвівся, натягнув штани й віддав хлопцеві аптечку, сказавши покласти її у візок.

Тобі боляче? запитав хлопець.

Так. Боляче.

Ти справді такий сміливий?

Так собі, помірно.

Який твій найсміливіший вчинок?

Чоловік сплюнув кров на дорогу. Те, що я встав сьогодні вранці, відповів він.

Справді?

Ні. Не слухай мене. Ну, ходімо.

Увечері бачили туманний обрис іншого прибережного міста, скупчення злегка похилених висоток. Чоловік вирішив, що арматура розм'якла від високих температур, а потім знову затвердла, а будівлі так і лишилися похиленими. Розплавлене віконне скло застигло на стінах, як глазур на торті. Ішли далі. Тепер іноді прокидався вночі на чорному й зимному пустищі від ніжно-кольорових світів, де були людське кохання, пташиний спів і сонце.

Схилився чолом на руки, схрещені на ручці візка, і кашляв. Сплюнув криваву слину. Дедалі частіше мав зупинятися і відпочивати. Хлопець спостерігав за ним. У якомусь іншому світі дитина вже почала б вивільняти від нього своє життя. Але іншого життя не було. Він знав, що вночі хлопець прокидається і прислухається до його дихання.

Минали дні за днями, непораховані й не зазначені в календарі. Удалині вздовж міжштатки тяглися довгі ряди обгорілих іржавих машин. Обдерті ободи коліс осіли у в'язкому сірому багні розтопленої гуми й у почорнілих кільцях дроту. Обгорілі трупи, зморщені, завбільшки з дитину, зіперлися на голі пружини сидінь. Десять тисяч мрій поховано в гробницях їхніх спопелілих сердець. А вони йшли далі. Дріботіли по мертвому світу, як пацюки в колесі. Ночі мертво незворушні та ще мертвіше чорні. Дуже холодно. Вони майже не розмовляли. Чоловік постійно кашляв, і хлопець спостерігав, як той плює кров'ю. Насилу пересувалися. Бруднющі, обідрані, збезнадієні. Чоловік зупинявся і спирався на візок, а хлопець ішов уперед, а потім теж спинявся й озирався. Чоловік зводив сповнені сліз очі й бачив сина на дорозі: той ніби дивився із якогось неуявленного майбутнього, сяючи, як скинія, посеред цього пустища.

Дорога перетинала висохлу трясовину, і труби криги випиналися із замерзлого багна, наче печерні сталагміти. Вони помітили залишки давнього багаття на узбіччі. А за цим — довгу бетонну гатку. Мертве болото. Мертві дерева стоять у сірій воді із сірими слідами реліктових торф'яних ям. Блискучі розсипи попелу біля бортового каменю. Чоловік стояв, зіпершись на жорствову бетонну огорожу. Мабуть, якраз коли світ руйнується, і можна буде нарешті побачити, з чого все зроблено. Океани, гори. Тривав затяжний спектакль навспак про зникнення речей. Всеохопна пустка, напливна й байдуже вічна. Тиша.

Час від часу натрапляли на сухий вітровал сосон, широкі просіки, прорубані у поруйнованій місцевості. Довкола розкидано уламки будівель і мотки дротів із придорожніх стовпів, схрещених, як в'язальні спиці. На дорозі — завали різноманітного сміття, тож пересуватися з візком було дедалі важче. Врешті-решт сіли на узбіччі й почали вдивлятися в те, що чекало попереду. Дахи домів, стовбури дерев. Човен. А за всім цим — голе небо, а десь далеко завмирав і накочувався похмурий океан.

Довго рилися в уламках уздовж дороги, і зрештою чоловік знайшов для себе полотняну сумку, яку можна було закинути через плече, і невеличку валізу для хлопця. Спакували ковдри, брезент і залишки консервів та вирушили далі з наплічниками та сумками, полишивши візок. Дерлися крізь руїни. Пересувалися дуже повільно. Чоловікові доводилося спинятися і відпочивати. Сів на кинуту при дорозі канапу з роздутими від вогкості подушками. Зігнувся й зайшовся кашлем. Стягнув з обличчя маску в плямах крові, підвівся, вмився, сполоснув її та застиг на дорозі. Білий шлейф дихання. Повернувся і глянув на хлопця. Стоїть із валізою, як сирота, що чекає на автобус.

* * *

За два дні дісталися до широкої припливної річки, у повільних водах якої лежав завалений міст. Сіли