Читати книгу - "Замок у хмарах, Керстін Гір"

— Загравати? — запитала я й опустила хустинку.　

Бен усміхнувся.　

— Так. Саме так. — А тоді він знову став серйозним. — Фанні? Ти приймаєш моє вибачення і підеш зі мною чогось поїсти?　

Його погляд просто обеззброював, тож мені довелося докласти зусиль, аби стриматися. Я вирішила спершу трішки помовчати. Та принаймні хустинка мені вже не була потрібна.　

— Яка гарна ідея! Якраз хотів запропонувати. — Мсьє Роше взяв із полички невеликий пакунок і вручив Бену. — І чи не були б ви такі люб’язні передати оце Павелу від мене? Це надійшло вчора разом із поштою з Болгарії. Я просто не добачив. І це точно важливо, щоб він отримав його саме на Святвечір.　

Я запхнула хустинку до кишені штанів і тепер нерішуче гризла нижню губу.　

— Фанні? — Бен сперся на стійку. — Ми що, не можемо знову бути друзями?　

Я глибоко вдихнула.　

— Друзями ні, вечеряти так, — сказала я і підвелася зі свого місця. — Можливо, тоді мені ще трапиться нагода почастувати тебе ляпасом, на який ти заслужив.　

— Я радий, що ми це з’ясували, — задоволено сказав мсьє Роше.　

15

Ми ще здалека зрозуміли, що Павел у пральні не сам, бо навіть він не міг би заспівати оригінальну версію «Чує ангел дзвінкі пісні» французькою на два голоси. Коли ми йшли малоосвітленим підземним коридором, я ледве втрималася, щоб не взяти Бена за руку, настільки гарно і зворушливо це звучало — набагато святковіше, ніж різдвяне бренькання вгорі у барі.　

Та цьому точно не бути. Я ще на нього сердилася.　

Такою неперевершеною акустикою підвальні приміщення завдячували склепінчастій стелі, яка завжди підсилювала звучання навіть мого голосу, і то як мінімум удвічі. Але ось це виконання просто вражало грандіозністю.　

Потужний баритон Павела, як це й було зазвичай, впевнено вів мелодію, а супроводом йому був дзвінкий тенор.　

Я вражено застигла у дверях. Хто б міг подумати — тенор належав старому Стакі, котрий сидів із Павелом за столом, за яким виконували зазвичай якісь незначні швейні роботи, як, наприклад, пришивання ґудзиків чи кайми.　

Поміж ними обома — зморшкуватим, згорбленим старим та міцної статури молодиком, одягненим, як завжди, в джинси й майку, — стояла пляшка з якоюсь прозорою рідиною.　

На задньому фоні дзижчало кілька пральних машин, а світло від недогарка свічки кидало хиткі тіні на стіни.　

Від цієї картини й бездоганно чистого звучання Gloria in excelsis Deo[16], що наповнювало кімнату, мені на очі навернулися сльози. Як може таке бути, щоб старий чоловік мав настільки юний, ангельський голос?　

Бен мені посміхнувся. Він явно був знайомий із прихованими талантами цього домашнього майстра-конюха.　

— Мить захоплення, чи не так? — запитав він, коли відзвучав приспів. — Старий Стакі був солістом Золотурнських Співаючих Хлопчиків.　

— Співочих, — поправив старий Стакі й додав ще якесь речення, з якого я, окрім «але», не зрозуміла ані слова.　

— Але йому було б любіше жити в горах. Серед звірів і природи, — переклав Бен. — Адже співати можна всюди.　

— Всюди й завжди! — Павел піднесено поцілував нас в обидві щоки й забрав свій пакунок. Замість того щоб його розпаковувати, він налив рідини з пляшки в два не такі вже й маленькі келишки і вручив кожному з нас.　

— Старий Стакі переживає через погані знаки…　

— Які ще погані знаки? — Я недовірливо принюхалася до рідини у своєму келишку. Вона пахла, як моя антибактеріальна рідина для очищення обличчя.　

Старий Стакі сказав щось, чого я не втямила.　

— Навколо місяця був комірець. — Бен знову взявся перекладати, та не міг стриматися, щоб не закотити кумедно очі. — А ще до Стакі уві сні приходив дух гори, який його застеріг, що відбувається щось недобре.　

Погоджуючись, старий Стакі, зіщулив очі.　

— Гора сесе чує.　

— О-о-о. — Я відчула, як мені по спині побігли мурашки.　

— Ну годі, ніяких забобонів на Святвечір… може, грушева самогонка допоможе? — сказав Павел.　

Він поблажливо усміхнувся, та коли підняв свою чарку, в його очах читалась урочиста суворість. Коли мова заходила про віру, Павел не розумів жодних жартів. Хоч на його міцних, мускулистих руках була витатуйована добряча купа язичницьких символів, він був католиком до глибини душі. А тату слугували, певно, для того, щоби відлякувати людей та вводити їх в оману.　

— Давайте вип’ємо за народження Ісуса Христа, який приніс світло в цей світ і в серця людей.　

Ніхто не зважився суперечити цьому тосту.　

— За Ісуса Христа! — сказали ми всі.　

Я зробила малесенький ковток. Будь-якої миті я б довірила Павелу своє життя, та щодо невідомих рідин у пляшках без етикетки я була обережною. І нехай воно так і буде.　

Самогонка потекла моїм стравоходом, обпікши його згори донизу, і я закашлялася. А тоді відчула грушевий аромат і приємне тепло у шлунку.　

— Добре, правда? — Павел переводив погляд то на мене, то на Бена. — Чоловік сестри Стакі сам її гнав. — І він знову наповнив келишки.　

— Думаю, якщо я вип’ю цього ще, то не тільки місяць матиме комірець, — сказала я і про всяк випадок накрила келишок долонею. Перед тим ми з Беном забігали на кухню, де кожен проковтнув по маленькому пиріжку з м’ясом. На довше ми там не затрималися, бо наша сварка зіпсувала обом апетит. А тепер я шкодувала, що не з’їла ще чогось.　

Старий Стакі відкашлявся.　

— Свьитка.　

— Перепрошую?　

— У свьитка може бути усьике, — прошепотів Стакі й проникливо глянув на мене. Замість звичної лукавої посмішки у виразі його обвітреного, зморшкуватого обличчя, в глибоких, світлих, майже прозорих очах ховалось занепокоєння.　

— Усьикі фраси тай дьяволи комедіяют. Хотьи, аби люди ішли, як уни вігадали!　

Тепер я могла приблизно уявити, як почувався Павел, коли чув оперні тексти німецькою. Що таке в біса «усьикі фраси»?　

— У святочні ночі можливим є все, — не припиняв суфлювати збоку Бен. — Злі створіння, демони і привиди бешкетують. — Він зробив невеличку паузу, а мені знову мурашки по спині поповзли.　

Чому старий Стакі витріщався саме на мене?　

— Спокушають людей іти на поводу своїх диявольських ідей, — вів далі Бен. На його обличчі промайнула посмішка. — Мені здається, він говорить про Трістана Брауна з кімнати 211.　

— Ха-ха, дуже смішно, — прошепотіла я. — Тобі не здається моторошним те, що він каже? І те, як він це каже?　

Бен кинув на мене веселий погляд.　

— Ти не розумієш старого Стакі, а от він тебе чудово розуміє, Фанні.　

— Чужинка, — сказав старий Стакі.　

— Перепрошую, — пригнічено сказала я. — Насправді ви трішки наганяєте на мене страх.　

— Давайте поставимо крапку на історіях про