Читати книгу - "Свобода"

сестру подружкою нареченої і дозволила іншій сестрі станцювати перед початком церемонії; нескінченний потік шампанського, після якого Рей знову почне травити свої лесбійські жарти про Петтіних подруг з команди — у їхній присутності. У погляді Дороті з’явилося розуміння, можливо, навіть співчуття до Петті, чи смуток через те, що Петті така холодна й жорстка в питаннях щодо своєї родини. Хіба не можна, продовжувала вона наполягати, просто влаштувати скромну маленьку церемонію, в якій усе буде саме так, як того забажає Петті?

Далеко не останньою причиною того, що Петті уникала пишного весілля, був той факт, що Річард тоді став би дружкою Волтера. Її роздуми частково були зумовлені цими очевидними причинами, а також тим, що вона не могла позбавитися страху, уявляючи, що трапиться, коли Річард зустрінеться з її середньою сестрою (авторка нарешті зважилася назвати ім’я сестри — Ебіґейл). Було доволі неприємно бачити його з Елайзою; але коли б Петті побачила його з Ебіґейл, дізналася хоча б про одну їхню ніч, це просто добило б її. Можна й не казати, що вона про це Дороті ані пари з вуст, а лише зазначила, що взагалі не дуже полюбляє усілякі церемонії.

І все-таки як поступку Петті повезла Волтера познайомитися з родиною — навесні, перед самим одруженням. Авторці боляче визнавати, що вона дещо соромилася, коли представляла його родині, і що, мабуть, це було ще однією причиною того, що вона не хотіла церемонії. Вона кохала його (і досі по-справжньому кохає!) за ті риси характеру, які були дуже важливими виключно в їх особливому світі для двох, але були досить сумнівними для всіх, хто б подивився на них критично — а саме так дивилися на нього її сестри, особливо — Ебіґейл. Він нервово посміювався, часто червонів, поводився з нею дуже мило: ці його риси подобалися їй в усіх чоловіках. Вона навіть пишалася цим у ньому. Але темна її частина, яку могли бачити всі члени родини і яка завжди прокидалася в їх присутності, не могла не жалкувати, що він не височенний та не неймовірно крутий хлопець.

Джойс та Рей, треба віддати їм належне, відчули полегшення десь у глибині душі з приводу того, що Петті виявилася гетеросексуалкою (в глибині душі, бо Джойс була готова зіткнутися із жорстокою Іншою реальністю), і поводилися якнайкраще. Дізнавшись, що Волтер ніколи не бував у Нью-Йорку, вони ласкаво почали вихваляти своє місто й умовляти Петті повозити його по різних музеях, бо сама Джойс дуже зайнята в Олбані і зможе зустрітися з ними лише опівдні, щоб пообідати в одному із розхвалених газетою «Таймс» ресторанів, розташованому у районі СоХо, який тоді ще вважався небезпечним, але дивовижним місцем. Переживання Петті з приводу того, що батьки просто хочуть поглузувати з Волтера, переросли в інші переживання, тепер уже з приводу того, що Волтер стане на їхній бік і не помічатиме, якими нестерпними вони були до неї; запідозрить, що насправді проблема полягала в Петті, і втратить ту сліпу віру в її хорошість, на яку вона протягом цього року звикла так запекло покладатися.

Дякувати Господу, Ебіґейл, яка просто обожнювала шикарні ресторани і завжди наполягала, щоб принаймні на кількох обідах були присутні п’ять осіб, сьогодні не бажала нікуди йти. Оскільки вона й думки не припускала, що люди можуть зібратися не для того, аби послухати її, то тільки й могла, що базікати щось про світ нью-йоркського театру (який, за її визначенням, був нечесним, адже вона не просунулася в ньому вище, ніж та її несподівано отримана посада дублера); про свого «неохайного покидька» професора з Єля, з яким вона мала непереборні творчі розбіжності; про якусь подругу на ім’я Теммі, яка на власні кошти продюсує постановку «Ґедди Ґаблер»[67], і яка просто блискуче зіграла головну роль у цій п’єсі; про похмілля, регулювання орендної плати та неймовірні сексуальні оргії на трьох, які траплялися в їхньому світі; після останньої розповіді Рей, який пив один бокал за іншим, захотів почути кожну похітливу деталь. Під час останньої вечері у СоХо Петті вже настільки стомилась від спроб Ебіґейл потрапити в центр уваги, яка мала б дістатися виключно Волтеру (той, як завжди, дуже люб’язно слухав кожне слово Ебіґейл), що просто відкрито наказала їй стулити пельку і дати змогу іншим щось промовити. Повисла незручна тиша, яку порушував тільки стук столових приборів. Потім Петті, показавши жестами, ніби дістає воду з колодязя, запропонувала Волтерові, щоб він розповів про себе. Це було непередбачливою помилкою, бо Волтер завжди дуже пристрасно обговорював державну Політику, але не знав, що насправді являють собою політики, — тому він вирішив, що члену законодавчих зборів буде цікаво почути його ідеї.

Він запитав Джойс, чи чула вона про так званий Римський клуб[68]. Джойс визнала, що не чула. Волтер пояснив, що Римський клуб (одного з членів якого він запрошував до Макалестера з лекцією два роки тому) присвятив свою роботу дослідженню меж зростання. Пануюча економічна теорія, як марксистська система, так і система вільного ринку, казав Волтер, приймає як належне, що економічне зростання — це завжди позитивний фактор. Приріст ВВП на один чи два відсотки вважається незначним, а розмір приросту населення на один відсоток — це взагалі чудово, але все ж, казав він, якщо прорахувати на сотню років уперед, яку конкретно кількість несуть у собі ці відсотки, то ми отримаємо світове населення у вісімнадцять мільярд дів та світове споживання енергії в десять разів більше, ніж сьогодні. А коли прорахувати згідно з такими самими відсотками ще на одну сотню років, то ми отримаємо й зовсім неймовірні цифри. Тому Римський клуб шукає більш раціональні та гуманні засоби обмежити це зростання, яке просто знищить планету і заморить усіх жителів Землі голодом або змусить їх перебити одне одного.

— Римський клуб, — протягнула Ебіґейл. — Це щось на кшталт італійського клубу «Плейбоя»?

— Ні, — дуже спокійно відповів Волтер. — Це — група людей, які клопочуться про нашу неуважність щодо зростання зазначених факторів. Тобто всі просто поглинені цим зростанням; але ж коли замислитись саме над цим питанням, то зрозумієш: для дорослого організму будь-яке зростання — це майже рак, так? Тому існує таке угруповання інтелектуалів та філантропів, яке намагається вийти за межі нашого вузького бачення і вплинути на державну політику вищого рівня, як у Європі, так і в Західній півкулі.

— Римські кролики, — гнула своє Ебіґейл.

— Д-Жопа[69], Меріленд, — почав удавати