Читати книгу - "З ним безпечно , То Софія"

Ми пливли ще трохи. Вода вже не лякала — вона тримала, обіймала. Десь попереду виднілась самотня скеля, трохи осторонь пляжу. Вона здіймалась з моря, як загублений уламок гори — темна, мовчазна, приваблива. 

— Попливемо туди? — запитав Дамір. — Там тихо. Ніхто не бачить. 

Я тільки кивнула. Ми залишили дітей під наглядом Іри — вона крикнула щось жартівливе вслід, але я вже не чула. Тільки плескіт хвиль і подих вітру. 

Скеля була гладка з одного боку, і ми зручно вмостились на ній — ноги у воді, плечі гріє сонце, серце ще б’ється швидко від плавання… чи від нього. 

— Ти знаєш, — каже він, дивлячись на горизонт, — я колись мріяв про таку тишу. Думав, що знайду її десь на півночі. А вона — отут. З тобою. 

Я дивлюсь на нього. У вологому волоссі — сонячні відблиски. Його рука торкається моєї — тепло, спокійно, невимушено. 

— Тут добре, — кажу. — Як у справжньому світі. Де ніхто не кричить, не тягне, не змушує. Просто... ми. 

Дамір повертається до мене. Його погляд вже не грайливий — глибокий, ніжний. 

— Я ніколи не дозволю, щоб тебе знову хтось зламав, Міло. 

Я не відповідаю. Просто нахиляюсь ближче. Цей поцілунок — не такий, як раніше. Він повільний, уважний, довгий. Не про пристрасть, а про ніжність. Про довіру. 

Його пальці ковзають по моїй щелепі, далі — по шиї. Я заплющую очі. Хвилі торкаються наших ніг. Ніхто не бачить, не кличе, не чекає. 

Є тільки ми. І море. І скеля, яка тримає наш маленький світ.