Читати книгу - "Ю-критерій Манна-Уїтні, Olha Alder"

Генрі встромив нігті у свої долоні. Йому стало так сумно, так нестерпно сумно, що біль — єдине, що залишало його на поверхні свідомості.

— Вони вже тоді готувалися до війни?

Дональд знову повторив те, що нещодавно говорив Генрі:

— Війна ніколи не закінчиться, поки вона живе всередині людей. Це вигідно — стояти на вершині закривавлених кісток. Це єдиний спосіб повернути собі владу й відчути себе монархом.

Генрі заплющив очі. По його щоках покотилася самотня сльоза.

Його батько був таким? Його улюблений, обожнюваний, ототожнюваний із Богом батько був тим, хто по-справжньому хотів стати рівним Богові?

Це було найгірше розчарування й біль із усіх, які йому довелося пережити цієї ночі.

Він вирішив спати окремо від Дональда, загорнувшись у тонку ковдру. Уся його масивна постать стиснулася у маленьку грудочку на старому ліжку. Він міцно вчепився зубами у край подушки. На ній було гарно вишиті ініціали трьох людей: "Д.Е.М., Г.Г.М., Г.Б.М." — мама, батько і він.

Їхня родина складалася з трьох осіб. І батько зруйнував усе.

Для Генрі було важливо повірити в те, що винен хтось один, і перекласти всю провину на батька — було найлегшим вибором цієї холодної ночі.

У коридорах знову плакав привид матері.

А може, це був Дональд за стінкою, якому снилося холодне море, на яке безперервним потоком капали краплі дощу.

А може, сам Генрі, який втратив усі опори за останні кілька днів.

Батько помер, залишивши після себе хаос і безліч зламаних людей. Він отримав свою кару — ніхто не рівний Богові. Навіть геній. Навіть багач. І в кінці шляху — Він зрівняє всіх.

Генрі більше не хотів носити батькові чоботи та йти його шляхом. Не спавши жодної секунди, він підвівся ще до світанку, поки ранкова зірка ще не згасла. Він сів у машину й завів її. Кілька годин він витратив на те, щоб поїхати до лісу по рюкзак.

Знайти його виявилося не складно.

Складніше було не заплакати, міцно стискаючи лямку загубленої речі. Генрі й сам почувався загубленою річчю — у нього не було родини, не було друзів, не було опори. Йому ні до кого було притулитися. Варто було тільки відкинутися назад — як він миттю летів у прірву.

І Дональд. Дональд із своїми зізнаннями був так невчасно.

Генрі сів на повалене дерево.

Він пам'ятав рудого сопливого хлопчика з величезними очима. Але він не знав, що ця дитина була майже осліплена власним батьком. Він не знав, що ця дитина нескінченно розв'язувала одні й ті самі приклади, тому що батько перевіряв, наскільки успішний його експеримент. Генрі не знав нічого. Він ненавидів Дональда за те, що незнайомець украв його батька. Але кому взагалі був потрібний такий батько?!

Генрі розривало на частини.

Він важко дихав, втупившись вологими очима в землю.

— Ненавиджу... — Прошепотів він сухими потрісканими губами. — Я тебе ненавиджу. Ненавиджу. Ненавиджу! — Заревів він. Тут же підскочив і кинувся до дерева навпроти з міцним і великим стовбуром. — Я ненавиджу... — удар кулаком. — Ненавиджу тебе! — Ще один удар іншою рукою. — Ненавиджу тебе! Генрі Бертольде Манне! — Він кинувся на стовбур дерева, як розлючений звір, поки шкіра на його кісточках не тріснула й дерево не почало фарбуватися його кров'ю. — Ненавиджу... Ненавиджу... — Він бив до останнього, поки не видихався, не захитався й не впав на землю.

Генрі перекотився на спину й почав дивитися на небо, яке чомусь оберталося перед очима.

День уже настав, а він не залишив Дональдові сніданку.

— Я так ненавиджу тебе... Генрі... Бертольде... Манне... — Він твердив і твердив своє ім'я, поки язик не набряк і не занімів. Генрі заплющив очі. По його щоках скотилася остання зла сльоза. — Я... пробачаю тобі... Генрі... Бертольде... Манне...