Читати книгу - "Ю-критерій Манна-Уїтні, Olha Alder"

Генрі приїхав, ніби нічого й не було. Хаос, був помітний в його зім'ятих волоссях, брудній футболці та збитих кісточках.

— Я повернувся! — з награними веселощами сказав він.

Дональд був на кухні — їв квасолю з консервної банки:

— Виглядаєш так, ніби тобі довелося битися з ведмедем, щоб забрати рюкзак, — він стиснув губи він.

— Не повіриш! — Генрі округлив очі. — Ледь втік! — Він усміхнувся.

Дональд відставив їжу на стіл і підійшов до Генрі ближче. Він був значно нижчий на зріст. Йому довелося простягнути руку і навіть піднятися на пальці ніг, щоб дістатися до волосся Генрі:

— Зачепилося, — м'яким рухом він провів біля вуха Генрі, лоскочучи його шкіру своїм легким дотиком. У руках Дональда опинився засохлий листок, який, мабуть, залишався у лісі під деревом ще з минулої осені.

Генрі взяв його за зап'ястя і подивився у блакитні очі. Вони все ще були великими, але не такими величезними, як у дитинстві. Вільною рукою він зняв окуляри з носа Дональда. Той несвідомо заплющив очі. І тоді він відчув теплий, ледь помітний дотик чужих губ на своєму лобі.

— Я приготую сніданок, годі їсти напівфабрикати, — Генрі відпустив зап'ястя Дональда і повернув на його ніс окуляри. — Це теж викину, дякую! — Він вихопив засохлий листок із рук Дональда.

Спочатку він стояв, наче скам'янілий — ніби кам'яна статуя, що не знає, що робити. Але потім Дональд раптом крикнув у спину Генрі:

— Спочатку помийся! — І трохи тихіше додав. — Будь ласка... Я не хочу снідати яєшнею з ведмежим волоссям...

Генрі почув і голосно зареготав із кухні.

Це був легкий сніданок і швидкі збори. Збирався цього разу лише Генрі — Дональд зник у своїй оранжереї, встановлюючи якісь хитромудрі пристрої для повільного поливу банана. Він набрав безліч пляшок, прикріпив до них трубочки й обвив стебло рослини, наче важкохворого після довгої операції. Захопившись, почав прилаштовувати трубки й до інших рослин. 

— Отак краще, — зітхнув він, витираючи краплі поту з чола. Він справді любив свої рослини і дбав про виживання кожної. Поїздка до Клівленда не обіцяла бути довгою, але всередині Дональда зростало занепокоєння: він обгризав шкірку на губах, поки та не тріснула, і йому не довелося злизувати крапельки крові.

Він вийшов із оранжереї і попрямував до ванної. Двері були привідкриті. Дональд взагалі не подумав про те, що це може бути дивно. Він справді намагався тримати двері відкритими, окрім оранжереї, кабінету Манна-старшого та власної спальні вночі — головним все одно залишалося не замикати все на ключ.

Але деяким дверям він дозволяв хлопати просто так: вхідним, дверцятам до ванної, дверима на горище та кришці льоху.

Дональд потягнув двері на себе, відчиняючи їх ширше, щоб зайти. І перше, що він побачив, — Генрі, який одразу сховав руки за спину. Він стояв з величезними переляканими очима, ніби перетворився з вовка на зайця.

— Що робиш? — обережно запитав Дональд.

— Та... нічого, — нервозно усміхнувшись, відповів Генрі.

— А що в руках? — Дональд примружився.

Генрі показав порожню праву руку:

— Нічого, бачиш же?

— А в лівій що? — повільно наближаючись, знову запитав він.

Генрі завів праву руку за спину і швидко показав порожню ліву.

— Покажи дві руки, — вимагав Дональд.

Генрі підняв порожні руки догори:

— Казав же, нічого. Ха-ха.. Ой! — Дональд навіть не глянув на його руки. Він наблизився максимально близько і обхопив Генрі за стегна, намацуючи щось у задній кишені.

— Ось! — Запустивши пальці всередину, він витягнув невеликий тонкий предмет. Це була його гігієнічна помада. Коли він хвилювався — часто обгризав губи, і це була єдина річ, яка рятувала їх. — Цікаво, як вона опинилася у задній кишені твоїх штанів? — Дональд відкрив кришечку і став розглядати свою гігієнічку. — Точно сама стрибнула. — роздратовано сказав він, подивившись йому в очі.

Генрі стояв ні живий, ні мертвий. Він був блідий і наляканий, наче побачив юрбу привидів-ведмедів, які мчали до нього назустріч.

— Це... справді сама, — знайшовся він, облизнувши пересохлі губи. — Я...

— Гаразд, просто зізнайся, — Дональд підійшов ближче і знову піднявся на пальці, щоб дотягнутися до рівня очей Генрі. Так йому було набагато зручніше. Він підняв руку, в якій тримав гігієнічну помаду, і кілька разів акуратно провів по його губах.

Генрі затримав подих.

Він зміг видихнути лише тоді, коли Дональд забрав руку і відійшов на кілька сантиметрів назад.

— Дя... — він запнувся. — Дякую.

Дональд із задоволенням кивнув і повернувся обличчям до дзеркала. Не зрізаючи верхній шар помади, який щойно торкався губ Генрі, він провів гігієнічкою по своїх.

Генрі засунув стиснутий кулак у кишеню своїх штанів. Чому цей хлопець поводився... так... Він не міг дозволити собі продовжити думку.

— Нікому і ніколи не розповідай про це, — виходячи з ванної, Генрі ледь штовхнув Дональда плечем. Той упустив помаду в раковину, та ковзнула у широкий отвір і провалилася всередину.

Дональд із розпачем заглянув туди і одразу ж крикнув, кидаючись у коридор:

— Ти мені будеш винен помаду! Інакше все село дізнається, що ти користувався моєю!

— Чому ти мене шантажуєш?

Дональд підняв брови і з подивом подивився на Генрі:

— Ти мене штовхнув. Не помітив? — Він невдоволено цмокнув язиком. — Я впустив помаду в раковину, бо не втримався на ногах.

Генрі зітхнув і повернувся назад. Він узяв Дональда за руку:

— Не вдарився?

Той заперечно похитав головою.

— Гаразд, тоді я подивлюся, чи зможу дістати... — Він запустив пальці і спробував схопити помаду кілька разів. Але це не принесло великого успіху. Видихаючись, Генрі визнав. — Я винен. Але все одно нікому не розповідай. — Присоромлений і з червоними вухами, він вилетів із ванної кімнати геть, змусивши Дональда тихо реготати.

Поїздка до Клівленда виявилася недовгою. Дональд смиренно розглядав акуратно зібрані розрахунки.