Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том третій"

свого безжального хазяїна. Щодо мене, то II ладнав з Вовком А арсеном досить можливо; правда, мене весь час не покидала думка, що я зробив би добру справу, коли б убив його. Він нездоланно вабив мене до себе й водночас навіював нездоланний страх. А проте я не міг уявити його мертвого. Щось у ньому було таке тривке й вічно юне, що навіть думки не бралося про смерть. Я міг його уявити тільки живим, людиною, що завжди бореться й знищує інших, сама ж, перемагаючи, лишається ціла.

Коли ми натрапляли на табун котиків, а море було занадто бурхливе, щоб спускати шлюпки, Ларсен любив виходити на полювання сам, з двома веслярами і стерником.

Він був дуже добрий стрілець і привозив багато шкур навіть тоді, коли мисливці казали, що в таку погоду полювати неможливо. Здавалося, оте відчуття небезпеки, боротьби за своє життя було йому конечне, як повітря.

Я щодалі більше знайомився з морською справою, і ось одного ясного дня — а їх останнім часом траплялося зрідка — мені випала радість самому плавати й керувати «Привидом», самому збирати шлюпки. Вовка Ларсена знову посів головний біль, і я з рання до вечора стояв за штурвалом — вивів шхуну, як звичайно, за останню завітряну шлюпку, ліг у дрейф і підібрав усі шість без капітанових вказівок.

Час від часу налітали бурі — це була якраз смуга сильних вітрів, — а в середині червня нам довелося поборотися з тайфуном. Ця подія запам'яталася мені назавжди, бо вона спричинила великі зміни в моєму житті. Ми, певно, потрапили трохи не в саме осереддя тайфуну, але Вовкові Ларсенові пощастило втекти від нього на південь — спочатку під клівером з двома рифами, а тоді й зовсім із голими щоглами. Таких хвиль я ще ніколи не бачив. Ті, що мені доводилось бачити раніше, — то просто маленькі брижі проти цих, що мали півмилі від хребта до хребта і здіймалися, далебі, вище за наші щогли. Навіть сам Вовк Ларсен не зважився лягти в дрейф, хоч нас відносило від табунів далеко на південь.

Ми вийшли, певно, на трасу тихоокеанських пароплавів, коли тайфун ущух, і тут, на диво мисливцям, надибали другий табун котиків, — так би мовити, ар'єргард. Мисливці казали, що це була річ зовсім не чувана. Враз пролунала команда: «Шлюпки на воду!», забахкали рушниці, і безжальне нищення тривало цілий день.

Увечері того дня до мене підійшов Ліч. Було вже поночі, і я саме кінчав підраховувати шкури з останньої шлюпки. Він зупинився біля мене й запитав тихо:

— Чи не скажете ви мені, містере Ван-Вейдене, як далеко ми від берега і в якому боці Йокогама?

Серце моє аж тьохнуло від радості, бо я зрозумів, для чого він питає, і я повідомив його: вест-норд-вест, п'ятсот миль.

— Дякую, сер, — тільки й вимовив він, зникаючи в темряві.

Другого дня ми не знайшли шлюпки номер три, а разом з нею зникли Джонсон та Ліч. Зникли також анкерки з водою і ящики з провізією з усіх шлюпок, а також постелі й скриньки обох утікачів. Вовк А арсен шаленів. Він поставив вітрила і помчав на вест-норд-вест. Двоє мисливців весь час були на салінгу й оглядали море в біноклі, а сам він ходив по палубі, наче розлютований лев. Він надто добре знав мою прихильність до втікачів, щоб послати мене дозорцем.

Вітер був ходовий, але поривчастий, і знайти серед синього безмежного простору малесеньку шлюпчину було не легше, ніж відшукати голку в скирті сіна. Але Вовк Ларсен гнав «Привид» швидко, як лишень міг, намагаючись відрізати втікачів від суходолу. Коли, за його розрахунками, він випередив їх, шхуна почала крейсувати впоперек гаданого шляху втікачів.

Вранці третього дня, ледве пробило вісім склянок, Смок гукнув із салінга, що бачить шлюпку. Всі з'юрмились біля борту. Різкий вітер віяв зі сходу, щоразу дужчий. І ось із завітряного боку в сріблі ранкового сонця мигнула й зникла чорна цятка.

Ми змінили курс і попрямували до неї. Важко було мені на серці, якось аж млосно: що ж тепер буде? Я побачив, як заблищали тріумфом очі Вовка Ларсена; все попливло мені перед очима, і мене охопило нестримне бажання кинутися на цю людину. На думку про те, що чекає Ліча й Джонсона, коли їх спіймають, я просто знавіснів. Пам'ятаю, що я вскочив у мисливський кубрик, мов очманілий, схопив набиту рушницю й хотів був уже вибігти на палубу, коли до мене долетів здивований вигук:

— Там їх аж п'ятеро!

Я затремтів і сперся на трап, а голоси на палубі підхопили ті слова. Мені підігнулися коліна, я сів на східці, уже отямившись, але весь отерплий від свідомості трохи-трохи не доконаного вчинку. Я подякував подумки своїй долі, поставив на місце рушницю і прослизнув назад на палубу.

Моєї відсутності ніхто не помітив. Шлюпка була вже досить близько від нас, і я побачив, що вона значно більша, ніж звичайні мисливські шлюпки, і зовсім не така з вигляду. Коли ми підійшли ближче, на ній згорнули вітрило й зняли щоглу. Весла були в кочетах, а люди в шлюпці Чокали, поки ми ляжемо в дрейф і візьмемо їх на шхуну.

Смок, що спустився на палубу і стояв поруч зі мною, значуще чмихнув. Я запитливо глянув на нього.

— Оце-то номер! — протяг він.

— А в чому річ? — спитав я.

Він знов пирснув сміхом.

— Хіба ви нічого не бачите, онде на кормі? Щоб мені більш ані котика не вбити, коли то не жінка!

Я придивився пильніше, але не міг добрати як слід нічого, аж поки не загукали про те всі навкруги. У шлюпці було четверо чоловіків, а п'ята, безперечно, жінка. Ми всі захвилювались, опріч Вовка Ларсена, виразно розчарованого тим, що це не наша шлюпка з двома жертвами його мстивості.

Ми спустили бом-клівер, перенесли на навітряний борт клівер і грот і лягли в дрейф. Весла вдарили по воді, і за кілька вимахів шлюпка підійшла до борту шхуни. Аж тоді я виразно побачив жінку. Вона закуталась у довгий плащ, бо ранок був холодний. Видніло тільки її обличчя та ясно-каштанові кучері, що вибивалися з-під морського кашкета. Жінка мала великі, блискучі карі очі, ніжні повні губи, правильний овал обличчя, червоного, пошерхлого від сонця й вітру.

Вона видалася мені істотою з іншого світу. Я відчув, що цене тягне до неї, як зморену голодом людину до хліба. Я ж так давно не бачив жінки! Приголомшений цим дивом, я забув про все