Читати книгу - "Пори року. Зникнення Зими, Ханна Трунова"

Діана відразу впізнала на світлині батька Вікторії, саму Вікторію, Дениса (на вигляд їм тоді було п’ять-шість років). Поруч стояла невідома пара: в обох темне волосся, яскраво-блакитні очі, одяг немов із казки (на чоловікові костюм із фраком, на жінці ― пишна сукня з рюшами). Поміж них притаївся усміхнений хлопчик, небесно-крижані очі якого з головою його видавали. Без сумніву, це був Майк.     

― Ви були знайомі?

Вікторія лягла на ліжко.

― Мій батько дружив із його родиною. Я той час пам’ятаю уривками. Одна ремінісценція. Він часто приїздив туди в ділових справах, часом брав мене з собою, але це було величезною рідкістю. От Дена він постійно вигулював, а я… ― Вікторія перевернулася на бік. ― Коротше, Майк цей походить з якоїсь крутої аристократичної родини. Бачиш, он замок на фоні навіть є.

Діана придивилася до світлини. Дійсно, вони сфотографувалися біля стіни вежі. Замок зі сну миттєво замерехтів перед очима, аж мороз поза шкірою пішов.

Окрім цього, Діана помітила на руках присутніх каблучки з літерами. Навіть у Дениса був перстень з написом «Л», хоча раніше вона його в нього не бачила. А Майк же ж і до сьогодні носить каблучку з літерою «З». Ця компанія мала вигляд спілки таємного братства.

Діана втупилася очима у світлину, втративши лік часу. Розбудив її від замороженого стану звук мобілки. Писав Майк:

Майк: @ Довго ти ще там? Є важлива справа.

Діана: @ Нарешті все розповіси?

Майк: @ Ага. Але перед цим дещо зробимо.

Діана: @ Що?

Майк: @ Виходь! Я тебе вічність тут чекати не буду, мала.

Діана здавлено застогнала, скуйовджуючи волосся. Він таки за нею сталкерив!

― Що таке? ― запитала Вікторія, піднімаючись. ― На тобі лиця немає.

― Приб’ю! ― Діана шпарко зіскочила на килим.

― Кого? Це Майк тобі писав? Ти тільки на нього так бурно реагуєш. Між вами прямо так і літають іскри прихованої симпатії.

― Ві, смерті хочеш? Це іскри взаємної ненависті!

― Як скажеш, ― розреготалася Вікторія. Вона неспішно додала: ― Будь обережною з ним. Мені здається, цього хлопчину не варто злити. Він якийсь неврівноважений.

― Ага, «в яблучко». Зайди в чат школи, очманієш.

Випаливши це, Діана притьмом вилетіла з квартири.

Біля під’їзду нікого не було. Невже Майк розіграти її вирішив? Діана гарячково тупнула ногою, розвертаючись ― умить зустрілася з Майковими очима. І звідки він тільки намалювався за її спиною?

― Обережності тобі вчитися і вчитися, ну-ну. ― Майк роздратовано клацнув язиком.

― Чого слідкуєш за мною? Це насторожує. ― Діана старалася не дивитися в його очі. При сонячному світлі вони були занадто пронизуючі.

― Схема трохи поламалася. ― Майк кивнув на дерева.

Діана тільки зараз помітила, що стовбури приховали трьох «охоронців».

― Вони йшли за тобою від самої школи, ― осудливо подивився на неї Майк, мовляв, чого така неуважна.

Тим часом Діана подумки била себе чимось важким по голові. Вона бажала вияснити все тут і зараз. Ступила в бік переслідувачів, але Майк зупинив її, розвернувши до себе за плечі.

― Куди зібралася? Вони тебе чіпають? Ні? Ну то й ти їх не чіпай!

― Але ж…

― Без «але». Взагалі-то у нас є декілька невідкладних справ.

― Якщо це не та «важлива», ― Діана зобразила лапки, ― розмова, то я пас.

― Вона буде трішки згодом. Наберись терпіння. Спершу домашнє завдання. ― Майк помахав телефоном.

― Серйозно? ― захихотіла Діана. ― Тобі ж на уроки начхати. Чи ти так свого дядька боїшся?

― Нікого я не боюся, мала, ― процідив крізь зуби він. ― Сприймай це за послугу. Без портретних світлин твій проєкт далекий до ідеалу.

Діана глибоко видихнула повітря, косо дивлячись на хлопця.

― Ти краще знаєш своє місто, ― продовжив Майк. ― Тому проведи нас на якусь цікаву локацію. Бажано, зі старовинними будовами. У тебе там була така фотографія, ― знизав плечима він. ― І то швидше, поки сонце не сіло.

― Гар-р-разд, ― просичала Діана.

Вона розвернулася й подалася швидким кроком у бік старої частини міста. Там вистачало химерних кам’яних чи цегельних будинків. Деякі з них були справжніми витворами мистецтва, а були й ті, що не оминули втручання часу.

На вулиці поступово вечоріло ― ставало прохолодніше. Діана не встигла переодягнутись у щось тепліше. Буде тепер на світлинах дрижаки ловити, а Майк молодець ― пальто накинув.

Ось вони підійшли до потрібної локації ― напівзруйнований будинок, стіни якого взяв у полон виноградний плющ.

― Фотографуватимемо на мій. ― Майк дістав телефон.

― Чого б це? ― Діані не подобалася ідея, що її фото будуть на його телефоні. Хоча вчора вона сама дала слабину й сфотографувала хлопця. Він ідеально вписувався в атмосферу бібліотеки.