Читати книгу - "В обмін на кохання, Солен Ніра"

Все ще тримаючи в руках ложку крему для нових тарталеток, я почула знайомий сигнал. Телефон завібрував так, наче знав — цей дзвінок зруйнує мій світ, або принаймні залишить тріщину в тістечках.

На екрані висвітилось ім’я, від якого я відучилась дихати: Селеста (справжня).

— Алло? — обережно, майже пошепки.

— Ти збожеволіла? — Селеста не церемонилась. — Мій тато мені тільки що зателефонував. Він усе знає! Звідки?

— Що значить «усе»?

— Те, що я не в маєтку. Те, що я не виходжу заміж. І що якась особа з моїм обличчям тут вовсю готується до весілля. Як ти взагалі туди влізла з цими грибними тарталетками?!

Я зробила ковток повітря. З кремом у роті було небезпечно сперечатись.

— Ну, я не можу сказати, що це було легко. Але грибна місія пройшла успішно. Твоя майбутня свекруха навіть майже не плюнулась.

— Це не смішно! Це буде світський скандал! Газети! Заголовки! «Наречена-самозванець», «Загублена спадкоємиця», «Грибна змова року»!

— Звучить як серіал. Я б подивилась, — пробурмотіла я, ковтаючи тривогу разом з кремом.

— Послухай мене, — її голос став серйозним. — Мій тато хоче, щоб я терміново повернулась додому. Він вимагає пояснень. І якщо я не приїду — він сам з’явиться до Лукоса. Особисто. Зі своєю лисиною й диктаторською харизмою.

— Тільки не це, — я обвела поглядом кухню. — Я ще не готова до вторгнення.

— То приготуйся. Бо це ще не все.

— Що?

— Леді Естель ненавидить нас обох. Софі щось винюхує. А якщо мій батько відкриє рота при всіх — це буде кінець.

— Добре, — я зітхнула. — Що ми робимо?

— Нічого. Ти нічого не робиш. Я приїду. І ми разом залагодимо це… поки не пізно.

— І… якщо я не хочу, щоб усе це скінчилось?

— То краще ховайся в тарталетці.

— А як же моя мама? Вона ж досі…

— Я найняла для неї цілодобовий нагляд. Вона в безпеці. Ти можеш не хвилюватись. Але якщо ти справді турбуєшся — не нароби ще більшої дурниці.

Я зітхнула.

— Селесто?

— Так?

— Я… думаю, що закохалась у твого нареченого.

Мовчанка. Глуха, як ніч після скандалу.

— Ну… — нарешті видихнула вона. — Супер. Просто. Супер. Це вже точно буде у газетах.
Я не знала, чим пахне катастрофа, поки не почула, як на подвір’ї зупиняється розкішний чорний кабріолет. Двигун замовк із такою величністю, ніби сам Господь припаркувався для особистої розмови.

Я визирнула з вікна й побачила її.

Селеста. Справжня.

У світлих окулярах, блузі від якогось французького бренду, який я навіть вимовити боюсь, і з таким виразом обличчя, ніби вона щойно перечитала мій список злочинів і вже розподілила мені терміни.

— Белло, — сказала вона, заходячи до будинку, ніби це її серіал і вона головна героїня з нового сезону. — Ми маємо поговорити.

— Каву? Чай? План втечі? — запитала я, нервово поправляючи комірець.

— Всі три. Але почнемо з правди.

Ми зайшли до бібліотеки. Це було єдине місце, де нас не могла підслухати леді Естель, бо вона ніколи не заходила туди. Там, як вона одного разу сказала, «занадто багато ідей в одній кімнаті».

Селеста сіла напроти, скинула окуляри і сказала:

— Отже. Ти закохалась у нього?

— Я не планувала, чесно! Це як гриб у холодильнику — ти не помічаєш, а потім він вже проріс у серце.

Вона скептично підняла брову:

— І як довго ти плануєш тягнути це шоу?

— Ну… весілля вже на носі. Усі в захваті. Крім твоєї майбутньої свекрухи, Софі, Лукоса, Белли і тепер — тебе. Але решта! Дуже підтримують.

— Белло. Це серйозно. Мій батько вже їде сюди.

Я встала.

— Тоді я скажу правду.

— Що?!

— Я скажу їм усім. Поясню, що це я винна. І Лукосу. І його мамі. І навіть тому камердинеру, який завжди дивиться на мене так, ніби я ховаю печиво в сукні.

— А що, ти не ховаєш?

— Лише раз. І то від Софі.

Ми обоє тихо розсміялись.

— Белло… — Селеста зітхнула. — Якщо ти скажеш правду, буде скандал. Але якщо ти продовжиш — буде ще гірше. Бо я теж уже не хочу цього шлюбу. І якщо тато змусить мене вийти за Лукоса — це буде катастрофа не тільки для мене. А для всіх нас.

— То що ти пропонуєш? Леді Естель знає, Лукос знає, Софі і Белла знають. Хіба що папарації ще не в курсі.

Вона кивнула:

— Ми розкажемо правду. Але разом. І з вигодою.

Я нахилилась вперед:

— Вигодою?

— Ти хочеш бути з Лукосом. Я хочу, щоб мій тато перестав контролювати моє життя. Якщо ми все розіграємо правильно — кожна отримає своє.

— Ти… допоможеш мені?

— Якщо ти не зіпсуєш моє ім’я на останньому метрі цієї комедії — так.

Ми потисли руки. Союз двох однакових облич.

І, можливо, саме в цей момент почалась найбільша авантюра з усіх, що ми вже пережили.
Якщо ви коли-небудь бачили, як по вишуканій вітальні пробігає паніка — ви все одно не бачили цього дня. Бо коли в домі з’являється друга я — справжня, справжнісінька Селеста з Лазурового берега — все летить шкереберть, навіть фікус у кутку.

Я стояла біля сходів, а вона вже піднімалась, пряма, впевнена, як податкова. І в той самий момент двері в бібліотеку відчинились, і звідти вийшла Белла — сестра Лукоса, з чашкою чаю в одній руці і наміром обговорити весільні серветки — в іншій.

Її очі спочатку ковзнули по мені. Потім — по Селесті. Потім знову на мене. Потім… вона просто зависла.

— У мене… або глюк… або ви дуже сильно схожі, — пробелькотіла вона, дивлячись на нас обох.

— Це довга історія, — одночасно сказали ми з Селестою.

— Ви… — вона зробила ще крок назад, — ви в дзеркалі не відбиваєтесь?

І тут — бах. Леді Естель з’явилась, як завжди — елегантна, небезпечна й вчасно, ніби у неї таймер на драму.

— Що тут відбувається? — різко запитала вона, спускаючись з другого поверху. — Я чула галас і…

Побачила нас. Двох. Одночасно.