Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1"

воно моторошно виступає крізь пісок, ніби кінцівки трупа, що стирчать із недбало закопаної могили. Із потертих кам’яних плит цього допотопного жахіття, цієї праматері найстарішої з пірамід промовляв страх; і невидима аура відштовхнула мене, наказала мені відступити від стародавніх і зловісних таїн, яких ніхто з людей не повинен бачити і яких більше ніхто не наважився побачити.

У глибині Аравійської пустелі лежить безіменне місто, зруйноване і заніміле; його невисокі мури майже поховані під пісками незліченних віків. Воно вже було таким, і коли закладалися перші камені Мемфіса, і коли тільки обпалювалася цегла, з якої збудували Вавілон. На світі не існує легенди настільки давньої, щоб у ній згадувалася його назва чи ті часи, коли воно ще жило, але люди перешіптуються про нього, сидячи навколо багать, і старі пліткарки бурмочуть щось у наметах шейхів, і всі племена остерігаються його, хоча ніхто достеменно не знає чому. Це було те саме місце, яке наснилося вночі божевільному поетові Абдуллі Альхазреду перед тим, які він склав цей загадковий двовірш:

Не мертве те, що вічно пробуває,

А з вічністю, бува, і смерть сама вмирає.

Я знав, що араби мають достатньо причин уникати безіменного міста, про яке згадували у химерних оповідях, але якого ніхто з живих людей не бачив, і все ж я відкинув ці побоювання і вирушив верхи на верблюді у безлюдну пустелю. Я єдиний його бачив, і жодне інше обличчя не носить такого відбитку страху, як моє; і ніхто більше не здригається з таким жахом, коли нічний вітер стугонить у шибки. Коли я йшов містом у мертвотній тиші вічного сну, воно дивилося на мене, остигле від холодного місячного проміння посеред пустельної спеки. І коли я відповів на його погляд, то забув про свій тріумф від того, що знайшов його, і разом з верблюдом зупинився чекати світанку.

Я годинами чекав, поки заясніє обрій на сході і почнуть гаснути зорі, а тоді сірий напівморок поступиться рожевому облямованому золотом світлу. Я почув стогін і побачив піщану бурю, яка вирувала між стародавніми брилами, хоча небо було ясним, а широкі простори пустелі непорушні. Тоді раптово на краю пустелі, за обрієм, спалахнув край сонця, який було видно крізь майже вгаслу невелику піщану бурю, і в лихоманці мені примарилося, ніби звідкись здалеку лунав скрегіт металу, який возвеличував вогненний диск, як Мемнон[43] вітав його з берегів Нілу. У мене дзвеніло у вухах і розбурхалася уява, поки я поганяв свого верблюда через піски до цього безмовного кам’яного міста; міста, яке з усіх живих побачив тільки я.

Я блукав серед безформних підмурків будинків і палаців, не знаходячи жодних карбувань чи написів, які б свідчили про тих людей (якщо то були люди), які збудували це місто і жили тут багато віків тому. Сама давність цього міста була якась огидлива, і понад усе я хотів натрапити на якийсь знак чи малюнок як доказ того, що місто було створене людьми. Його руїни мали якісь неприродні розміри і пропорції, які мені дуже не подобалися. Я привіз із собою інструменти і здійснив багато розкопок у стінах зруйнованих будівель; проте справи йшли повільно, і я не знайшов нічого вартісного. Коли настала ніч і на небо повернувся місяць, я відчув подув холодного вітру, а разом з ним і напад страху, тож я не ризикнув залишитися в місті. І коли я вирушив на нічліг за стародавні стіни, позаду мене виник невеликий піщаний вихор, який з ревом пронісся над сірими каменями, хоча місяць яскраво освітлював спокійну пустелю.

Я прокинувся на світанку після калейдоскопу нічних жахіть, у вухах дзвеніло. Я бачив, як червоний край сонця просвічував крізь піщаний смерч, що поступово осідав над безіменним містом, і спостеріг упокоєність навколишнього краєвиду. Я ще раз відважився випробувати долю між похмурими стінами, що проступали під піском, ніби велетень під покривалом, і знову марно намагався викопати якісь рештки забутої цивілізації. У полудень я відпочив, а по обіді тривалий час досліджував стіни, колишні вулиці і контури майже пощезлих будівель. Я був переконаний, що колись це було могутнє місто, і замислився про джерело його могутності. Моя уява намалювала всю пишноту настільки далекого сторіччя, що навіть халдеї не могли про нього пам’ятати, і я думав про Приречений Сарнат, який стояв на землях Мнар на зорі цивілізації, і про Іб, який був висічений із сірого каменю ще до появи на землі людського роду.

Несподівано я натрапив на місце, де з піску здіймалися закам’янілі породи і утворювали невисоку скелю; і там я із захватом виявив щось схоже на сліди існування народу, що жив ще до Великого Потопу. Грубо висічені форми на поверхні скелі, беззаперечно, були фасадами кількох невеликих приземкуватих кам’яних будинків або храмів, усередині яких могло зберегтися багато таємниць із невимовно далеких віків, хоча й відтоді піщані бурі стерли усі різьблені зображення, які були назовні.

Усі входи були низькими, і їх засипало піском, але я розчистив один лопатою і заліз усередину, тримаючи смолоскип, необхідний, щоб розкрити таємниці цього міста. Там я зрозумів, що ця печера насправді була храмом, і побачив очевидні сліди того, що в цьому місці, ще до спустошення, жили і молилися люди. Там залишилися на диво низькі примітивні вівтарі, колони і ніші; і, хоча я не помітив жодних скульптур чи фресок, там було багато поодиноких каменів, мабуть, людською рукою витесаних у формі символів. Мене здивувало те, наскільки печера була низькою: я заледве міг випростатися, стоячи на колінах; проте сам храм був такий величезний, що мій смолоскип освітлював лише невелику його частину. У деяких віддалених закутках я здригався від вигляду вівтарів і каменів — вони нагадували про забуті обряди, жахливі, огидні та незрозумілі, і змушували мене замислитися, що за люди могли збудувати і відвідувати такий храм. Коли я все оглянув у тій печері, виповз назад, охоплений бажанням дізнатися, що мені відкриють інші храми.

Надходила ніч, та цікавість до речей, які я знайшов, здолала страх, тож я залишився серед довгих місячних тіней, які так нажахали мене, коли я вперше побачив безіменне місто. Потемки я розчистив ще один вхід і заліз туди з новим смолоскипом. Усередині я знайшов ще більше дивних каменів і символів, хоча вони також не були зрозуміліші за ті, що мені трапилися у попередньому храмі. Ця кімната була такою ж низькою, але значно менш просторою і закінчувалася дуже вузьким проходом, заставленим темними загадковими вівтарями. Я пильно розглядав ці вівтарі, аж раптом тишу порушили шум вітру і крик мого верблюда знадвору, і я був змушений вийти, щоб дізнатися, що його могло так налякати.

Над стародавніми руїнами яскраво сяяв місяць, освітлюючи густу хмару піску, яку, здалося, з-над сусідньої скелі підняв сильний вітер, який, утім, вже вщухав. Я знав, що це був той холодний піщанистий вітер, який потривожив верблюда, і саме збирався знайти йому кращий прихисток, як випадково глянув угору і побачив, що над самою скелею вітру не було. Це мене спантеличило і знову налякало, але я відразу згадав про раптові місцеві вітри, які я спостерігав і чув раніше, на світанку і на заході сонця, і переконав себе, що все гаразд. Я вирішив, що вітер подув з якоїсь розколини, що вела у печеру, і подивився на пісок, що піднявся,