Читати книгу - "Подвійні паралелі , Лія Тан"

Оксен.

Деякий час ми з Султаном їдемо мовчки. Він знову хмурить брови. Розумію, що щось його непокоїть. Здається, я знаю причину його невдоволення. Тож не втримую своєї цікавості.

— Султане, можна щось запитаю?

— Зараз щось дурне молотимеш?!! — супиться Махмед.

— Нууу, — протягую, — не знаючи дурне, але не гнівайся.

Султан кілька хвилин мовчить, невдоволено зиркаючи по сторонах.

— Кажи вже, — зітхає.

— Скажи, великий султане, невже та Цвітана так тебе зачепила, що на тобі лиця немає? Ти ж сам на себе не схожий.

— Не мудруй, Оксене! Не про те ти думаєш. — фиркає Махмед. — Я ж чоловік. Я султан і мені гріх не думати про прекрасне. Тим більше, що Квітка, надзвичайної вроди. Вона справжня, енергійна, а ще норовлива і дуже горда. Звичайно, що я хочу мати таку дружину, — цілком серйозно заявляє султан.

— Скільки їй років? — цікавлюся, адже мене розпирає цікавість.

— Не знаю! Молода іще. Може двадцять є, а може й немає. — відмахується султан.

— Тож вона замолода для тебе, великий султане?!! Тобі вже, мабуть, за сорок. — роблю зауваження.

— Сорок один, — зізнається чоловік та досить зухвало заявляє. — У нашому народі вік чоловіка немає значення. Ми на відміну від багатьох націй, досить стійкі у любовних справах. Навіть у глибокій старості. А от вік жінки має значення, адже якщо вона у віці, то не зможе народжувати дітей.

Тепер зітхаю я, бо розумію, у різних поколіннях та різних народах, свої цінності. Але я все ж не витримую і знову питаю.

— Чого ж тоді, мій султане, ти такий засмучений? Невже ця дівчина, мала наглість відмовити тобі?

Як не намагаюся, але приховати іронію в голосі ніяк не вдається.

Султан шумно зітхає, довго мовчить, а тоді невтішно видає.

— Ні, Оксене, вона погодилася, за умови, якщо я зречуся Ісламу.

Я заходжуся тихим сміхом. Розумію, що дівчина з мого часу з перчинкою. Це сіє у моєму тілі інтригу, і пробуджує неабияку цікавість до цієї Цвітани.

— Чого ти радієш, ненормальний? — сичить султан. — Я подивлюся на тебе, коли ти заглянеш в її очі.

Я таки опановую свої емоції, і звертаюся до чоловіка.

— Вибач, Махмеде! Якось не звично бачити такого поважного чоловіка, як ти, таким закоханим та безпорадним.

— Ну-ну! — неоднозначно фиркає султан. — Подивимось як ти заспіваєш завтра.

— Не хвилюйся, великий султане. — досить впевнено заспокоюю свого предка, та зухвало доповнюю. — Все буде добре! Чи ти гадаєш, я у своєму часі дівок вродливих не бачив? Чи не мав з ними близькості? — фиркаю й безнадійно кидаю. — Сумніваюся, що мене можна чимось здивувати.

— Розкажеш мені про це завтра, — неоднозначно відмахується Махмед.

— Ок! — впевнено видаю.

Наївність султана мене дратує. Він дуже помиляється, якщо думає, що я побачивши дівку зі свого часу, розтану як лід на сонці. Та судячи з того, що її сьогодні з-за перин не було видно, то там набір костей та ложка крові. Мені ніколи не подобалися худі дівки. Люблю красунь з формами. Де все при собі. Інколи дівки беруть мене голосом, але в цієї, і голос — нічого особливого.

— Добре, Оксене. Годі дискусій, якщо тебе в фортеці питатимуть, хто ти? Ти мій племінник зі Стамбула. Второпав?!!

— Зрозумів! — здивовано погоджуюся, хоча розумію, що так потрібно.

Доїжджаємо до фортеці. Біля великого дерев’яного мосту через Смотрич праворуч, стоїть велика споруда, схожа на ще одну меншу фортецю. В сучасному світі від неї каменя на камені не залишилося.

В’їжджаємо у велетенський шестигранний двір, з колонами, баштами та багатолюдною челяддю. Нас одразу зустрічають з почестями та шаною.

Султан звертається до свого візира і щось суворо йому наказує турецькою, а тоді зиркнувши на мене питає.

— Оксене, ти добре подумав. Дівок не хочеш? Може хоч масаж і танцівницю?

Я зітхаю. Я просто хочу спати.

— Дякую, великий султане. Мені б помитися і виспатися.

Махмед посміхається, і в цій посмішці я бачу осуд.

— А я казав, що наша нація невтомна! — зухвало заявляє.

— Ти дещо помиляєшся великий султане. — заперечую слова предка, й нагадую. — У мені тече твоя кров, але я щойно з того світу повернувся, якщо ти забув.

Махмед хмикає й підійшовши ближче, вже іншим тоном звертається до мене.

— Зараз тебе відведуть у лазню, і зроблять хороший масаж. Відпочивай набирайся сил. Бо повернутися звідси у твій час, не так легко. — плескає мене по плечі чоловік, і знову звертається до свого візира, віддаючи іще один наказ.

Проходить кілька хвилин, і я плетуся за візиром, який манить мене за собою.