Читати книгу - "На краю вірності, JKatrin"

Віто

Ми стояли над розкладеними планами, картами та схемами— все мало бути чітко до міліметра. Це мав бути ідеальний удар. Я раз за разом повторював план, підкреслюючи критичні точки червоним маркером, коли в кишені завібрував телефон. Рафаеле.

Він мав бути разом із Вівіан — вони мали повернутись після розвідки території.
Щось холодне повільно прослизнуло вздовж мого хребта.

— Так? — голос мій був різко короткий.

Замість звичного впевненого тону я почув тривожний, майже зірваний голос Рафаеле.

— Віто… я не знаю, де Вівіан. Я не можу її знайти.

Серце в грудях різко стиснулося.

— Як це не можеш знайти? Що значить — немає? — я вже майже кричав. — Телефон? Маячок у машині?

Рафаеле глибоко вдихнув, голос тремтів:

— Я стою біля її машини. Тут її телефон. Її самої — немає…

На якусь мить я перестав дихати. В голові дзвеніло одне єдине слово — ні. Я не міг її втратити. Не зараз. Не вдруге.

Я провів руками по волоссю, стискаючи пальці до болю в скронях. Даріо нахилився до мене:

— Що сталося?

Я коротко виклав усе. Його лице накрила тінь. Я стиснув зуби:

— Шукати її.
Кожне слово впало, мов камінь.
— Всіх підняти.
Я підвищив голос, так, щоб навіть ті, хто стояв далі, почули без сумніву.
— Зараз.

Жодних заперечень. Жодних запитань.
Всі миттєво зрозуміли — часу немає.

Даріо різко кивнув і вже через секунду почав видавати накази своїм людям. Інші розбіглися, хтось брав телефони, хтось хапав зброю.
А я залишився стояти на місці, стискаючи зуби так, що аж скроні пульсували.

Мені було байдуже, скільки людей треба підняти. Скільки території прочесати. Скільки ризиків буде.
Ми знайдемо її. Я вирву її з їхніх рук, навіть якщо доведеться спалити пів міста.

Ми шукали кілька довгих годин. Земля під ногами горіла. І тоді… телефон завібрував в кишені.
Не дзвінок. Повідомлення. Невідомий номер.

Мене наче пробило струмом. На екрані — коротке SMS.

«У нас дівчина. Покинута будівля на виїзді з міста. 14:00. Приїдеш сам — вона житиме. Якщо з’явиться хтось ще — попрощаєшся з нею назавжди.»

Все. Жодних імен, жодних деталей. Лише координати й час.

Я втупився в екран, і на мить весь світ звузився до цих кількох рядків. Пальці на телефоні побіліли від напруги. В голові лунало лише одне: вона в них.

Я підняв очі. Навколо — мої люди. Вони застигли, ніби відчули, що сталося ще до того, як я сказав слово. Ніхто не ворушився, ніхто навіть не дихав.
Ця мертва, гнітюча тиша тиснула на вуха сильніше, ніж будь-які постріли.

Ми всі стояли мовчки. Всі розуміли: відправляти мене одного — це божевільно. Але я вже вирішив.

— Я їду, — сказав я твердо.

До призначеного часу ми встигли швидко продивитися план будівлі. Я мав зайти, відволікти їх, виграти час. Мої люди чекатимуть недалеко. Я нервував так, як не нервував роками. Це болісно нагадувало той день десять років тому… Я не міг її втратити вдруге.

Я підійшов до запасного входу. Двоє охоронців. Безшумно. Два удари — і тіла вже лежали на землі. Далі — вузькі коридори. Ще кілька. Все йшло краще, ніж я очікував. Поки я не дійшов до великої кімнати.

Посеред кімнати — стілець. Один єдиний, холодний, металевий.
На ньому — Вівіан. Мотузки впивалися в зап’ястя і щиколотки. Шмат тканини в її роті, глушив будь-який звук. Вона була одна.

Я застиг. Все всередині мене завмерло разом зі мною. Кожна клітина шепотіла — пастка. Це занадто просто. Занадто легко, щоб бути правдою. Але попри це… її очі.
Вони шукали мене, впивалися поглядом у мій силует. Я не міг стояти. Я не мав права чекати.

Я ковзнув уздовж стіни. Прислухався. Ні звуку. Тиша була гнітючою та липкою, як мед. Нарешті я вирішив.
Тіло саме рвалося вперед.

Я кинувся до неї, не гаючи ні секунди. Кожен мій м’яз був натягнутий, як струна. Я бачив, як вона затремтіла, як почала мотати головою, щось гарячково мимрити крізь кляп.
Її очі — це не був просто погляд. Це був крик.

Я впав перед нею на одне коліно. Мої пальці миттєво ковзнули до ножа, я торкнувся лезом мотузок на її зап’ястях — і в ту ж мить повітря розітнув знайомий, огидний сміх.

Цей звук пробіг по моїй шкірі, наче крижана голка.
Я підвів очі. З темряви, впевнено і розслаблено, вийшов Габріеле. Його усмішка була повільна, самовдоволена. Він розводив руками, мов артист на сцені.

— Віто, тобі це нічого не нагадує? — його голос бринів ядом. — Історія циклічна. Тоді цей дурень Енцо все зіпсував. Але сьогодні я закінчу почате.

Кров закипала в моїх жилах. Я не витрачав ані секунди. Швидким, точним рухом я вклав ніж у пальці Вівіан. Ледь торкнувшись її долоні, я подивився в її очі.
«Переріж мотузки на ногах», — говорив мій погляд.

Я випростався, став між нею і ним, прикриваючи її своїм тілом. Вона нахилилася ближче, шепочучи ледь чутно, губи ледве ворушилися:

— Вся будівля замінована… Як тільки він буде впевнений, що ми не вийдемо — підірве… Ми згоримо дотла…

Я коротко кивнув. Я вже це підозрював.
Я прошепотів:

— За поясом мій пістолет. Бери.

Я відчув, як її пальці на мить ковзнули по моїй спині, знаходячи зброю.
Попереду Габріеле вже підняв руку, насолоджуючись моментом.

— Час починати шоу, — його голос був солодкий, як отрута. — Розберіться з ними.

Він спокійно, майже ледачо, розвернувся і пішов до виходу. Його люди рушили вперед.

Я відступив на крок, озирнувся до Вівіан. Вона досі боролася з мотузками. Її пальці нервово тряслися, намагаючись перерізати тугі вузли.

— Біжи, — мій голос був низький, глухий. — Зараз. Будівля може злетіти будь-якої миті. Ти мусиш вибратись.

Вона вперто хитала головою. Сльози блищали в її очах. Її руки тремтіли, губи тремтіли. Вона не хотіла мене залишати.