Читати книгу - "На краю вірності, JKatrin"

Я простягнув руку й стиснув її долоню — сильно, наполегливо.

— Прошу тебе, — прошепотів я.

Вона вдихнула рвано, майже схлипнула. Її очі — це був біль і відчай. Але я не міг дозволити їй вагатися. Не зараз.

Я розвернувся до ворогів. З кожного кутка вже сунули люди Габріеле, їхні постаті зливалися в загрозливу масу.
Пальці самі обхопили руків’я пістолета.

Я поглянув на неї востаннє. Вона не рухалась.

— Іди! Це наказ! — гримнув я.

Мої слова розітнули повітря, як постріл. Вона здригнулася. І нарешті — кинулась до виходу.

Я стежив за кожним її кроком, поки вона ковзала вздовж стін, біжучи до виходу. Мені хотілося крикнути їй услід усе, що я тримав у собі стільки років. Усе, що не встиг сказати. Усе, чого боявся.
І я не стримався.

— Вівіан, я кохаю тебе! — мій голос прорізав повітря різко, твердо, безсумнівно.

Вонана мить зупинилася. Її плечі здригнулися. Вона повільно повернула голову назад — її очі вп’ялися в мене. Вони були повні сліз, але в цих сльозах не було слабкості.

Її губи злегка розтулилися. Беззвучно. Але я побачив. Я прочитав їх чітко, безпомилково.

«Я теж кохаю тебе».

Це не просто слова. Це було прощання. Це була обітниця.

Я ввібрав цей погляд у себе, в саме серце, запам’ятав його назавжди.

Я розвернувся.

Усе довкола змінилося за лічені секунди. Простір ніби стиснувся, зморщився і сконцентрувався лише в одній точці — тут і зараз, де кожен подих здавався надто гучним, а кожен рух — надто повільним. Світ навколо мене втратив кольори. Були тільки сірість бетону, кров й холодна сталь зброї в моїй руці.

Перестрілка спалахнула з новою силою.
Постріли не просто лунали — вони розривали повітря на шматки. Кожен звук був ніби ударом кувалди по скроні. Серце билося в грудях так, що я відчував, як воно тисне на ребра, ледь не рветься назовні. Я вдихав коротко, різко, наче саме повітря стало рідшим і важчим. Вологе, металеве. Пахло порохом, потом і кров’ю.

Я рухався машинально, підняв пістолет. Рука не тремтіла — вона діяла на автопілоті. Але пальці були крижаними. М'язи — закам’янілими. Я вистрілив. В одного. В другого. Люди Габріеле сипалися, наче тіні, проте їх було забагато.

Я чув, як позаду легкими кроками віддалялася Вівіан. Я молив Бога, щоб вона вибралася. Щоб встигла.
Вона була моїм єдиним світлом. Моєю єдиною причиною стояти тут і зараз.

Все решта — не мало значення.

Краєм ока я бачив її силует, що віддалявся, вона бігла, не озираючись.

У горлі стояв клубок. Груди стискало так сильно, що я майже не міг вдихнути. Мені хотілося закричати, зірвати з себе цей біль, але замість цього я лише сильніше стиснув пістолет.

Я зробив крок уперед. Ще один. З кожним кроком думки ставали важчими. В кожному русі була вагомість останнього разу.

Я вдихнув крізь зуби і кинувся вперед.
Люди Габріеле сунули лавиною — злі, натреновані. Їхні обличчя спотворювала ненависть. Я відчував, як в мені підіймається те саме холодне полум’я — давнє, забуте, старе як саме пекло. Полум’я людини, яка не боїться померти, бо вже все втратила одного разу.

Куля розсікла повітря біля скроні — я ухилився, ковзнув убік і на ходу вистрілив у відповідь. Їх було надто багато. Надто.