Читати книгу - "На краю вірності, JKatrin"

Вівіан

Його голос ще стояв у мене в голові — твердий, пронизаний силою і ніжністю водночас.

«Я кохаю тебе».

Ці слова прорізали мене наскрізь, наче ніж. У горлі вже пекло від сліз, що наверталися на очі. Я знала — ми обоє це знали — тільки один із нас вийде звідси живим. І він обрав мене.

Ноги самі несли мене вузькими темними коридорами, обшарпаними стінами й брудною підлогою. Я бігла, ковтаючи повітря, яке раптом стало важчим, ніби саме приміщення розуміло — скоро тут усе скінчиться.

Я хотіла вирватись, але серце тягло мене назад. До нього.

Та раптом я почула кроки. І голос. Габріеле.

Я зупинилась і, затаївши подих, присіла за бетонною перегородкою. Його холодний, зневажливий тон прорізав тишу:

— Вісім хвилин. Через вісім хвилин цей будинок перетвориться на попіл. Покваптесь.

Мене наче облили кригою. Вісім хвилин. Віто...

Я ковзнула вздовж стіни, намагаючись вислизнути з укриття непоміченою, але не встигла зробити й кількох кроків, як його очі зловили мене. Вони блищали злим азартом.

— Взяти її. Закінчимо це.

Двоє його охоронців рушили до мене. Серце заколотилося, адреналін вдарив у скроні. Я не чекала — кинулась на них сама.

Перший замахнувся ножем — я ухилилась, вдарила ногою в коліно, він похитнувся. Другий спробував схопити мене ззаду — я різко нахилилася, викрутила руку й розвернула його проти першого. Вони зіткнулися. Я скористалася шансом: удар ліктем, удар ногою — один впав. Другому знадобилося більше часу, але зрештою я повалила і його.

Дихання рвалося з грудей, руки тремтіли, але я ще трималась. Габріеле вже йшов до виходу. Я кинулась за ним, але коли завернула за ріг, з темряви виринула його постать.

Його рука міцно обхопила мою шию, стискаючи так, що я почала задихатись. Повітря зникло з легень, у вухах зашуміло.

— Ти живуча, як тарган, — прошипів він мені на вухо. Його подих був гарячий, від нього тхнуло злістю. — Але я стану твоїм кінцем.

Я вже майже втрачала свідомість, але рука самостійно потягнулася за ремінь. Пальці торкнулися металу.
Я рвучко витягнула пістолет і натиснула на спуск.

Він скрикнув — куля пройшла крізь його ногу. Його хватка послабла. Я впала на коліна, ковтаючи повітря з жадібністю потопельника. Але я не вагалась — навела пістолет ще раз і вистрілила. Цього разу він впав назад.

— Ти… — він стискав ногу, обличчя його перекосилося. — Ти все одно не встигнеш. Будівля здійметься в повітря за лічені секунди.

Я озирнулась. Вихід був надто далеко. Єдиний шанс — вікно.

Стиснувши зуби, я підбігла до найближчого вікна, вдарила по ньому руків’ям пістолета. Скло розлетілося уламками. Не думаючи, я стрибнула.

Падіння було важким. Я вдарилась об землю, біль різанув у нозі — гострий, пронизливий. Але адреналін ще тримав мене. Я підвелась на руки, відповзла подалі від будівлі.

І тоді небо розірвав вибух.

Вогняна хвиля з гуркотом накрила все довкола, мене відкинуло на кілька метрів. Тіло палало від болю — здавалось, кістки розсипаються на порох, легені вириваються з грудей. Але я не могла думати про це.

Віто. Він там.

Свідомість вислизала, немов пісок крізь пальці. Я намагалася триматися, та зрештою провалилась у темряву.

…

Коли я відкрила очі, небо над головою було вже сіре, вечірнє. Тіло не слухалось, біль пронизував кожен м’яз, кожну кістку.

— Віто… — ледве чутно зірвалося з моїх губ.

Я спробувала різко підвестись — пронизливий біль у нозі змусив мене скрикнути. Мабуть, тріщина або перелом. Я стиснула кулаки.

Це мене не зупинить.

Я, кульгаючи, пішла в бік заваленого складу. Моє серце стискалось усе сильніше з кожним кроком. Все було зруйноване. Металеві балки, бетонні плити — все перетворилось на купу уламків.

Я не вірила. Не хотіла вірити.

— Віто… — мої руки здригнулись. Я впала на потріскану землю, пальці вп’ялися в неї.
І тоді я не витримала. Сльози прорвали все, що я так довго стримувала. Вони текли, змиваючи бруд, кров, пил.
Я ридала так, як не ридала ніколи. Мене трясло.

Я більше не побачу його. Він залишився там. Один…

Моя душа розривалася. Це була не просто втрата.

Де всі? Де Рафаеле? Де Даріо? Де наша команда, коли вони так потрібні? Чому я тут одна?

Я кинула погляд на руїни. Мовчазні. Німа могила мого серця.

Я впала лицем у долоні й дозволила собі ламатися. Бо більше не могла триматися.

Порожнеча у грудях вирвалася назовні, як дикий звір. Мені здавалося, що серце розірвалось на сотні гострих уламків і тепер вони ріжуть мене зсередини.
Повітря ставало тягучим, важким, я задихалася не від пилу — від болю.

Я обіцяла собі, що захищу його. Я мала бути поруч. Я мала…

Руки здригалися, плечі тряслись від ридань. Сльози палили щоки, мов кислота. Я ніколи не відчувала нічого подібного. Це було сильніше за страх, гірше за біль — це була втрата того, без кого я не знала, як дихати далі.

Я мала сказати більше.
Я мала обійняти його востаннє.
Я мала… Я мала…

Я била себе цими думками, знову і знову, не здатна спинитися. У голові калейдоскопом миготіли його усмішка, погляди, голос, дотики — усі ті дрібниці, які я ніколи не цінувала достатньо, бо думала, що у нас ще є час.

Я схопила жменю землі й стиснула так сильно, що нігті пекли від болю.
Я хотіла кричати. Але горло стисло — я захлиналась мовчазними риданнями.

— Віто… — зірвалося з мене знову, хрипко, майже беззвучно.

Як мені тепер жити? Як прокидатися вранці, знаючи, що він уже не усміхнеться мені? Що я більше не почую його «все добре», навіть коли світ валиться?
Усе навколо здавалось сірим, неживим. Цей вибух знищив не лише будівлю. Він розірвав мене. Зсередини.

Це несправедливо. Ми ще не встигли. Ми ще не сказали всього. Ми ще не закінчили…

Я притисла долоні до грудей, наче могла зупинити цей біль. Але він лише набирав силу, розриваючи мене хвиля за хвилею.