Читати книгу - "Агент №13"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Сільвія? — Балінт хвилину мовчав. — Ні, не пригадую.
— І в картотеці управління не траплялося вам таке ім'я?
— Здається, ні. А чому ви запитали? — Балінт зацікавлено дивився на старого. Шалго розповів йому про дивну поштову картку, знайдену в номері Салаї.
— І він теж не зізнався, що то за Сільвія?
— Сказав, що це хтось його морочить. Мовляв, навіть гадки не має, звідки взялася ота листівка, — Шалго пустив по колу пляшку, почекав, доки Кара і Балінт відпили з неї, і сам зробив кілька ковтків.
— Що там було написано? — запитав Кара.
Шалго витяг з потайної кишені брюк аркушик паперу і, розгладивши його на коліні, прочитав:
— «Дозволь хоч із запізненням передати вітання і найкращі побажання від Едмунда з нагоди твого дня народження. Сільвія». Внизу — дата, сімнадцятого липня шістдесят дев'ятого року, — додав Шалго, передаючи аркушик полковникові.
— Кажеш, на поштовому штемпелі п'ятнадцятого липня? — задумано перепитав полковник.
— Точно. Може, це жарт, а можливо, й шифровка. — Зненацька Шалго ляснув полковника по стегну. — Це я комара вбив, — пояснив він. — Ну як, математику, розв'яжеш цю задачку?
Кара гриз травинку.
— Едмунд, — міркував уголос. — Хто б це міг бути?
— У Балатонемеді немає Едмундів, — рішуче запевнив Шалго. — В усякому разі, я не знаю такого. А ви знаєте, я зголоднів! — несподівано вигукнув він.
Кара, підвівши брови, мовчки перечитував текст.
Фелмері помився з ніг до голови, надягнув чисту сорочку, свіжовипрасувані брюки і сказав Лізі, що, коли Кара шукатиме його, він буде в Ілонки. Дівчину лейтенант знайшов у компанії Казимира. Вони розмовляли, сидячи в тіні, на терасі.
— А я гадав, що ви самі, — виправдувався слідчий. — Хотів вас трохи розважити. Вибачайте, не буду заважати.
— Ні-ні, сідайте, — дівчина вказала на вільний стілець. — Я й так знаю, що це лише привід, а насправді вам просто потрібні якісь додаткові показання.
— Я зараз не при виконанні службових обов'язків, — стримано відповів лейтенант, сідаючи. Його уваги не обминула в'їдлива посмішка Казимира.
— Ви завжди на службі, — сказав Казимир, простягаючи Фелмері сигарети. Лейтенант подякував, і вони обоє запалили.
— Коли професія в людини — це водночас і поклик, — зауважив лейтенант, — то важко встановити межу між службовим і особистим. Мабуть, так воно і в лікарів. Лікар завжди лікар, незалежно від того, на службі він чи ні. А я контррозвідник. І теж завжди на службі.
— Не уявляю собі, як можна стати за покликанням контррозвідником… Мисливцем на людей… Химерна професія, — замислено промовила дівчина.
— Професія, яку в більш-менш порядному товаристві зневажають і глибоко засуджують, — з гіркотою продовжив Фелмері. — Мисливець на людей. Такого тлумачення я ще не чув.
— Іншим словом — головоріз. Сподіваюся, таке ви вже чули? — вставив Казимир.
Фелмері мовчки кивнув головою.
— Я не хотіла вас образити, — мовила дівчина. — Не сердьтесь.
— Я не серджусь, — відповів лейтенант. — Я просто на таке не зважаю.
— Відчуваєте себе духовно вищим, правда? — У голосі Казимира звучала в'їдливість. — На нас, простих смертних, не ображаєтесь. Звичайно, ви належите до зовсім іншої категорії людей.
Фелмері похмуро глянув на Казимира.
— Ну, а ви, наприклад, чого намагаєтесь мене образити? — запитав. — Адже мене ви не знаєте, навіть уяви не маєте, хто я такий, які мої почуття, які думки. І все ж ображаєте. Тільки за те, що я офіцер служби державної безпеки?
Казимир засміявся.
— Слово честі, не хотів та й не хочу ображати вас. Але мене й справді цікавить, чому ви обрали таку професію. Теж покликання — якщо це слово більше вам до вподоби?
Лейтенанта вже починала дратувати зухвалість інженера. «Щоб їх чорти забрали, оцих набундючених інтелігентиків, — думав. — Удають із себе великих гуманістів, судять живих і мертвих, на свій смак і розсуд. А про класову боротьбу цей тип, мабуть, і не відає. Чи, може, тільки перед дівчиною випендрюється? Мабуть, так».
— Знаєте що, пане інженер, — відповів спокійним топом. — Моїй матері одного разу приснився химерний сон. — Вона тоді була вагітна, виношувала мене. Вранці мати пішла до найближчої ворожки, і та сказала їй, що з мене саме й виросте «головоріз». Тому я й закінчив академію, став лейтенантом, а водночас одержав диплом філолога в університеті імені Етвеша Лоранда. Досконало вивчив німецьку й англійську мови. Не залишає мене надія стати таким же «великим гуманістом», як ви.
Запала тиша. Казимир зніяковіло дивився убік. Потім глянув на дівчину. Ілонка зосереджено чистила нігті.
— Мабуть, не так мене зрозуміли, — порушив мовчанку інженер. — Ви надто вразливий. Не слід перебільшувати значення почутого.
— Чому ж, я все зрозумів, — заперечив. — І добре знаю, якої ви про нас думки.
Казимир закурив.
— Відверто кажучи, для мене дійсно чужа й огидна ваша робота. Не люблю таємниць. Не люблю, коли стежать за мною, фіксують кожний крок, занотовують кожне слово, лізуть у душу… Ви належите до тих, які записують у протоколи мої мрії, я ж належу до тих, які прагнуть волі, повітря…
Фелмері розщеплював нігтями сірник, міркуючи над тим, чи варто продовжувати суперечки з оцим псевдогуманістом. Він уже чимало бачив таких лоботрясів. Глузливо глянув на Казимира:
— Знаєте, що вас найбільше непокоїть?
— Мене багато чого турбує.
— Але передусім те, що ніхто не підслуховує ваші телефонні розмови, бо нікого не цікавить, з ким ви розмовляєте.
— Чому ж тоді полковник установив наді мною нагляд?
— Бо сталося вбивство, а у вас немає достатнього алібі.
— Чому ви не вірите мені? Адже я кажу: був тоді у Будапешті.
— І не можете цього довести. Не кажете всю правду, через це на вас і падає підозра.
Казимир мовчки глянув на дівчину. Ілонка опустила голову. Фелмері здалося, що вона уникає погляду інженера.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Агент №13», після закриття браузера.