Читати книгу - "Подорож пiд вiнець, Анна Мінаєва"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Гаразд, — пробурмотіла я, вирішивши, що переміщення предметів найбезпечніше з того, що встигла підглянути. Тепер би ще дати раду тому, що треба робити.
Так, рука перед собою. Витягнута, пальці розслаблені.
Я повторила все, що бачила у книжці. І знову зазирнула всередину. Що там далі?
А далі ціла величезна формула з якимись змінними, незрозумілими значеннями та цифрами.
— Чорт! — прошипіла я, прикриваючи очі.
І як тут магії можна навчитися?
Так стоп! У мене ж якось виходило підпалювати долоні.
Так, один раз було спонтанно. Вдруге від страху. Але третій... я сьогодні покликала полум'я силою думки. Просто довго думала. Багато думала. Уявляла.
Навряд чи саме так тут чаклують. Але все ж таки вийшло!
Значить, якщо я уявлю, що ця гілка відокремлюється від загальної купи і летить у багаття?
Я зосередилася на тонкому прутику, будуючи йому пики. Толку було нуль. Рівне нуль.
Гаразд, а якщо я все ж таки проведу ту маніпуляцію рукою?
Я знову повторила той жест, що був намальований у книзі, розслабила пальці і зосередилася на гілці. Поманила її, уявила, як та починає злітати у повітря… Тут же таке можливе!
— Спробуй вкласти силу, — тихо пролунало збоку.
Ян розташувався поблизу. Він стояв на межі світла та темряви.
— Ти так швидко знайшов психолога? — поцікавилася я, опускаючи руку.
— Не потрібен тобі психолог, Марине, — чи не вперше серйозно заговорив він. — Ти й сама впораєшся з усім. Я спостерігав за тобою кілька років. Час тобі, звичайно, потрібний. А якщо не впораєшся, може, шлях додому знайдеш.
— Ти ж казав, що це неможливо? — я завмерла, з недовірою дивлячись на Яна.
— Як я зрозумів, для тебе немає нічого неможливого, — засміявся він. — Прямо передчуваю твоє повернення у цьому тілі.
Я посміхнулася і повернулась до книги.
Щоб спробувати повернутися, потрібно як мінімум вижити. А без магії це не так вже й просто у цьому світі. Так що хочеш чи не хочеш, а підлаштовуватися доведеться.
— Що ти про внесок сили говорив? — нахмурилася я, намагаючись хоч щось зрозуміти у формулі.
— У тобі криється магічна міць. Енергія. Особлива. Якщо ти її відчуєш, то зможеш направити…
— А що з формулами робити? — Я струснула книгою. — Вони для чогось потрібні?
— Ну, поки що ти в собі сили не відчуваєш, навіщо тобі формули? — знизав плечима Ян і підвівся. — Гаразд, я й так затримався.
— А ти тут був? — Здивувалася я. — Я гадала, що ти образився і пішов.
— Я образився, — скинув підборіддя рудий хлопець. — Ніким мене назвати! Ви тільки подивіться на неї!
— А що йому треба було сказати? — прошипіла я, кивнувши у бік Рейдела. — Що я з янголом розмовляю? Він би мене в найближчу дурню засунув.
— Між іншим, — повчально підняв палець Ян, — явище самих емісарів душ до живих — це найбільше благо, яке бачив цей світ.
Я докірливо зиркнула у бік хлопця в тозі:
— І мені б це нічим не відгукнулося? Якби вони дiзналися?
— Ну-у-у, — простяг Ян, почухавши руду маківку. — Складно сказати, що не так багато випадків було.
— Давай не поповнюватимемо список спалених на вогнищі відьом, га? — Попросила я. — Не хочеться опинитися на їхньому місці.
— Наскільки я знаю, у цьому світі відьм не палили, — зауважив Ян. А потім зажурився. — Їх топили.
— Клас! — Я продемонструвала йому великий палець. — Не бути тобі турагентом.
Ян усміхнувся і кивнув у бік гілок:
— Давай вже, це не так складно, як здається.
Тут можна було б не погодитися, посперечатися… але толку? Якщо він каже, що немає нічого складного, то навіщо ускладнювати?
Так, добре, руку вперед, пальці розслабити… Силу відчути та направити. А як взагалі ця сила має відчуватися? Як приплив бадьорості? Або як внутрішній стрижень?
Я заплющила очі і спробувала до себе прислухатися. Щось має бути дивним. Незвичний.
Кілька разів вдихнувши та видихнувши, я так нічого й не вловила. Чи то погано намагалася, чи мало даних.
— Не виходить! — Видихнула я, змахнувши рукою.
І…
Прутик вислизнув із загальної купи і відлетів убік під нашими та Яном здивованими поглядами.
— А ти кажеш, що не виходить, — хмикнув янгол.
Я опустила очі до рук, не розуміючи, як це щойно зробила.
— Це точно не ти? — про всяк випадок уточнила Яна.
— Нi.
— Дi-i-iдько…
— Що ти відчула? Перед тим як вийшло.
— Злість, — чесно відповіла я. — Через безпорадність.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Подорож пiд вiнець, Анна Мінаєва», після закриття браузера.