Читати книгу - "Хеві Метал, Олександр Аркадійович Сидоренко"

Й тут ніби щось підштовхнуло — Ваня перекинув погляд на великий чорний джип, що, всупереч усім правилам, припаркувався на тротуарі, й побачив у відбитті її позирк. Тоня бачила у віддзеркаленні великих вікон машини, як він дивився на її ноги. Ба більше — вона йшла попереду й знала, що він дивитиметься. Й тепер просто в цьому пересвідчилася. І ледь усміхалася. 

Вуха запалали, Ваня ніби зазирнув до духовки, щоби пересвідчитися, що там зі стравою, яка давно підпікається. Фак-фак-фак! Сором-сором-сором. Він же не збирався… Він же навіть не думав… Так, спробуй ще: ну, думав. Хоча і не збирався. Ну, ок — подивився. Спіймала. Будемо вважати, що ти зробив дівчині комплімент очима. Просто щоби підняти їй настрій. 

Сучасний джентльмен так і робить компліменти, щоби його не звинуватили в харасменті, — мовчки та не торкаючись. Наче лайкнув й прогорнув стрічку далі. Тільки-от як вона сприйме цей комплімент? Маленька фанатка з… 

Мілен Фармер! От як звали ту крихітну співачку з журналу «Наталі» чи як тоді називалися кольорові літописи життя співачок, акторок і решти небожителів, які б ніколи не опинилися в місті Тростянець. За жодних обставин. Тільки на сторінках журналів. 

І тоді Ваня витягнув телефон з кишені й швидко, не даючи собі змоги передумати, знайшов номер Мар’яни. І набрав його, затиснувши виклик — так, щоби старенький айфон раптом не ухилився від базової функції — з’єднувати людей на відстані. На дуже великій відстані. 

«Не візьме, — подумав Ваня. — Не візьме». Після ефіру, в якому один довжелезний дурник розмірковував уголос про дітей та дорослих, які йдуть з родини. Не візьме. Він би не взяв. Він би… 

— Алло, — спокійний голос дружини розірвав цей хаотичний ланцюжок дурних думок. «Алло». Нейтрально, не здивовано, а вони дуже довго не говорили. Просто «Алло». 

— Привіт, — випалив у відповідь Ваня, ледь не додавши слово «люба». Могло бути гірше, міг сказати: «Привіт, кохана», — як зазвичай роблять хитрі чоловіки. Винні чоловіки, які прагнуть на випередження відбитися від атаки, на яку вони заслуговують: — «Де ти був усю ніч? — Привіт, кохана». 

— Я збиралася набрати тебе, якраз ждала, шо малий ляже, тоді і наберу, — після того як почалися проблеми зі слухом, дружина розмовляла голосно, як з дитиною. Й відповідати їй слід було так само голосно. 

— Мама казала, бачила вас, — викинув Ваня першу фразу, яка йому спала на думку, просто щоб було. І чого це вона збиралася йому дзвонити? Тоня озирнулася на ходу й трошки пригальмувала, аби відстань між ними скоротилася. 

— Так, на базарі… Переказувала привіт від тебе. 

— Ага. Як ви там? 

— А? 

— Як ви там? 

— Та як… Зі села приїхали, в тьоті Ліди були. 

Хто така та тьотя Ліда? Мабуть, хтось із родичів. Ваня їх не запам’ятовував — у Солдатському, звідки родом батьки Мар’яни, пів села родичів. 

— І як вона? 

— Та погоріли ж вони. От ми і поїхали, одіяла привезли. 

— Як погоріли? Всі живі? 

— Та ще не знають як, але погоріли. Так, всі живі. Тільки кури дурні всі згоріли, а свині в свинарніку самі закопалися в землю, тільки обпалило. 

«Діскавері, — подумав Ваня. — Я знімаюся в програмі каналу «Діскавері», і йдеться про сповнене несподіванок життя українських свиней на тлі перманентної державної кризи. 

Розумні свині важкої долі намагаються вижити й дивують глядачів». 

— Страшне. Шо Степанчик? 

— Та лазив там скрізь, ледь відмила від сажі. От тікі заснув після обіду. 

— А чого хотіла набирати? 

Блін-блін-блін! Ну хіба можна про таке питати в дружини? Вони ж не розмовляли щонайменше місяць! Ну чому не можна зробити ще дублик й скасувати питання? Недарма людство переходить на голосові повідомлення, так з’являється шанс покращити якість розмови, уникнувши особливо прикрих дурниць. 

— Та чого… Ми приїдемо зі Стьопкою. Я хочу поговорить з тобой. 

Ось воно… Ось і фінал, ось і розплата. Гнів волів сказати у відповідь, що вони вже говорять, що не треба робити геть усе, як в американському кіно, коли персонажі кажуть, що їм треба поговорити, вже говорячи! Але цей гнів був адресований не їй. Ні. Ваня злився на себе — затягнув, зіпсував. Все зіпсував. Відпустив Тоню трохи далі й зробив те, що так довго відтягував. 

— Мені теж треба поговорити з тобою. Гєна домовився про один піар-роман з учасницею цього «Таланту». Мені треба буде… Удавати, що я — її хлопець. Не по-справжньому. Так треба. Це ж не насправді. Розумієш? 

— Та мені якось все одно. Уже. 

Тоня повернула до якогось подвір’я, покликавши поглядом йти за нею. Ваня гарячково намагався знайти слова, якими можна було б пояснити, що він зараз по справі, він перенабере. А чого тоді телефонував? Сподівався, що розмова триватиме хвилину? Привіт + все добре + в мене теж + я тут удаватиму, ніби люблю одну дуру = бувай? А як же свині? Свині ж не винні! 

Мар’яна перервала мовчанку й сама закінчила розмову: 

— Я візьму квитки сьогодні й скину тобі. 

— Добре, — видихнув Ваня й натиснув на червону пляму. Пальці були мокрі, а в грудях гаряче, ніби завтра вирішальний вступний іспит, а він геть до нього не готовий. Ні, не вступний — випускний іспит. Завтра буде поставлено крапку в частині життя, яку можна назвати «Мар’яна+». Плюс Стьопа. Який жах. 

Тоня зупинилася перед дверима красивого триповерхового дореволюційного будинку й сказала: 

— Нам сюда. 

Ваня був не проти, якби цей провулок виявився нескінченним, таким, де можна було зникнути назавжди, та де там — метрів двадцять й тупик. Дівчина подивилася на нього, посерйознішала й додала: 

— Дай нам, Боже, сили. 

Ваня зупинився поруч із нею й знову зачепився поглядом за небезпечне віддзеркалення — перший поверх офісу був зашитий ідеально чистим чорним склом, в якому чітко відбивався весь маленький двір та його населення. Ваня мовчки дивився на це, щосили втримуючи погляд на небезпечній дистанції від ніг Тоні. Й того, що вище. Та навіть на загальному плані було видно, яку дивну пару вони складали. «На її тлі я велетень. Гуллівер та… звичайна жінка». Мабуть, це смішно. 

Тоня відкрила крихітний чорний рюкзак і щось