Читати книгу - "Хеві Метал, Олександр Аркадійович Сидоренко"

там шукала, а Ваня перекочував на язику слово «Велетень…». А це може бути правдою, це слово раптом відбилося в пам’яті й лягло в початок мелодії, першу фразу приспіву «Я — твій велетень, знаєш?». Що за дурня? Кому потрібен приспів про велетня? Треба щось про любов або про секс, в ідеалі — про любов з сексуальним підтекстом. А який сексуальний підтекст може бути у велетня? 

Фу, порнхаб якийсь. Ваня поморщився — фу-фу-фу. Не те. Він похитав головою, відганяючи примарний приспів, й згадав, про що хотів спитати десять хвилин тому: 

— Як дід? 

— Та лежить. Не їсть нічого. Хоч би пив. 

— Хреново… 

— Ладно, пішли вже, перед смертю не надишешся. 

Настала її черга здригнутися — пожартувала про смерть раніше, ніж подумала. «Весела з нас парочка», — подумав Ваня й показав рукою, що Тоня піде першою. Як ввічливий джентльмен, який ніколи не вимовляє вголос дурниць. Й навіть не думає про них. 

* 

Капіталізм, треба віддати йому належне, не зупинявся: бізнес розвивався, попри всі уряди зі скликаннями, й рецепшн страхової компанії «Спокій» був схожим на локацію з фантастичного фільму — якийсь «Зоряний шлях» чи щось подібне. За білою овальною стійкою, що нагадувала перевернуту горизонтально кеглю з боулінгу, сиділа красива доглянута жінка в дорогих окулярах й усміхалася так радісно, ніби чекала на прибулих все життя, як секретарка з другого анекдоту про хуячечну та Міністерство культури. 

— Добрий день, — сказала вона. — Чим можу допомогти? — І голос одразу понизив її рейтинг відсотків на тридцять — у красивих жінок все має бути відповідним, а тут — манірний писк й жлобкувата самозакохана інтонація, від якої одразу хотілося триматися якомога далі. 

Тоня цієї фальші ніби не відчула й вирушила до стійки, на ходу розгортаючи аркуш паперу у файлі. Ваня прилаштувався за нею й склав руки, як особистий охоронець в дурному російському серіалі. Подумав про це і розвів руки в різні боки, але від цього не став собі подобатися більше. Аби якось прилаштувати руки, Ваня скинув з плеча рюкзак з «холостяцькими» речами, узяв його за верхню ручку й опустив до колін. Однією проблемою менше, от би й надалі так. 

Хостес вийшла з-за стійки та роздивлялася папери, які їй передала Тоня. 

— Ха-ра-шо. Чекайте, — вона вказала на диван під великою плазмою, на якій під кволий лаунж у ціанових хвилях колихалися білі джонки. Сама ж вирушила до прозорих дверей, але раптом зупинилася, розвернулася до Вані й пропищала: 

— А ви ж… Етот?.. Я правільно понімаю? — й про всяк випадок облизнула губи, занадто пухкі для натури. Рейтинг упав ще відсотків на двадцять. 

Тоня перевела погляд на кумира, показуючи усім своїм виглядом, що її дратує подібне ставлення з боку слухачів. Ваня теж хотів було образитися, а потім вирішив, що чесніше було б визнати: добре, що знову впізнають. От добре, і все. Як можуть, так і впізнають, як звикли, так і реагують. Внутрішній Трушин зрадів. 

— Етот, — погодився він, але не усміхнувся у відповідь. Зате хостес розпливлася в широкій усмішці й додала: 

— А я смотрю: ви — не ви. А куди ви пропалі, кстаті? 

«Я пропав», — думав Ваня, але не в тому сенсі. Я пропав, попав, і ледь себе не закопав. Але тобі, дурепо, про це ніколи не дізнатися. Нічого, зустрінемося за рік, після ефірів й обкладинок, ти не питатимеш, куди я пропав — ти будеш бігти на підборах й просити сфотографуватися. 

Тому він лишив її без відповіді, рішуче підійшов до дивана, всівся й знову прилаштував чортові руки до ручки рюкзака. Тоня присіла поруч й сумно видихнула: 

— Сама вона пропала… Сучка. 

Ваня взяв папери з файлу й почав розглядати — одразу прокинувся Арчі Гудвін й перечитав документ. 

Це був договір страхування з працівником компанії. Діяв до першого січня наступного року, паспортні дані, код, реєстрація, нульова франшиза по всіх можливих страхових випадках, максимальна страхова сума у летальному випадку складає один мільйон гривень. Велика сума, тут або Рома був одним із топів компанії, або їм нема куди подіти гроші. Або… Вони не збиралися їх виплачувати. 

Ваня старанно перерахував всі нулі — шість, правильно. А далі… Далі слід було занурюватися до нетрів дрібного шрифту, де, як відомо, і криється диявол. А чому він раніше не попросив сфоткати цей договір? Він сам вичитував контракти з каналом, гуглив термінологію й сушив собі голову, але ж якось розбирався. А тут півтора аркуша крихітного шрифту, яким прописані важкозрозумілі речі. 

Цица в окулярах повернулася з іншим виразом обличчя — холодним, як у Снігової королеви. Вона вже не збиралася питати у Вані, коли він повернеться на голубі екрани, — натомість, трохи скрививши губи, пробуркотіла: 

— За мною, будь ласка, — й притримала прозорі двері. 

Вийшли у довгий коридор, обабіч якого розташовувалися офісні кімнати й кабінки, теж за прозорими стінами: праворуч — кабінети з вікнами на двір, ліворуч — темні, з глухими стінами. Скрізь сиділи люди й уважно дивилися в монітори, ніхто навіть голови до них не повернув. Дисципліна. 

Тоня подивилася праворуч, в одну з кабінок, і вперлася поглядом у стіл біля вікна. Отже, робоче місце Роми раніше було саме там. Вона йшла й дивилася туди, де тепер сиділа літня жінка в чорному піджаку й усміхалася монітору. Дівчина спершу невідривно дивилася, а потім опустила голову так, ніби щойно її образили, й не просто образили, а влучили у найвразливіше місце, вказавши на реальний недолік. 

Вони дійшли до кінця коридору, цица відчинила крайні ліві двері й набрала було повітря, щоби щось сказати, але передумала. Ваня поставив би цілий концерт (а це була тепер чи не максимальна ставка) на те, що вона збиралася промовити традиційне «чай, кава?», а потім вирішила залишити їх без гарячих напоїв. Це був уже тривожний знак — їм тут не раді. 

 

Стіл, чотири стільці, біла дошка на стіні, кулер на підлозі. Все. Якась маленька кімнатка для переговорів для своїх, бо поважніших гостей, напевно, ведуть до якогось просторого світлого приміщення десь на третьому поверсі, а ця кімнатка для невеличкої летючки рядового персоналу, якому не потрібна велика плазма для інфографік та презентацій. 

Цица навіть не переконалася, чи всі сіли, й мовчки зачинила за ними двері. Тоня підійшла до кулера, пошукала стаканчики — немає. Ще один цвях у труну з шістьма нулями. Вони сіли, й Ваня продовжив читати ту частину договору, де йшлося про зобов’язання сторін у різних страхових випадках. 

Судячи з прийому, вони мали б тут сидіти довго, але буквально за хвилину зі сходів другого поверху збіг хлопець у світло-сірому джемпері поверх білої сорочки й зайшов, не постукавши. 

О, цей