Читати книгу - "Часу немає, Рустем Халіл"

— Ви від кого? — враз наїжачилася жінка, й Едем сприйняв як добрий знак те, що в неї під рукою не виявилося ножа. — Від Білевичів? — її обличчя вмить почервоніло. 

— Ні, не турбуйтеся, ми птахи різного польоту, — Едем повів пальцем по блакитній емблемі трастового фонду на конверті. — Ці мерзотники не витратилися б на таке без пістолета біля скроні. Це мої кошти. 

Наталя повірила. Харизма Віктора Шевченка чогось таки була варта. 

— Спасибі. Ви його боржник? — вона взялася помішувати ложечкою чай, у якому не було цукру. 

— Це не той борг, який можна повернути грошима, але я не бачу іншого способу допомогти вашому горю. Хай донька знає, що батько не залишив сім’ю без засобів до існування. 

Наталя повернулася до підвіконня, підняла цибулю, що пустила зелені стріли, і долила в напівпорожню склянку чаю зі своєї чашки — за цей час він вже встиг вичахнути. 

— Знаєте, чого я не можу зрозуміти? Він же любив дочку. Понад усе. І мене любив. Чому він так вчинив? 

Це Едем якраз міг зрозуміти, але як описати ту чорну діру відчаю, яка засмоктує чесних людей, і як розповісти про тюремний двір, у який не потрапляє ранкове сонце? 

— Йому дали шість років за чужий злочин, покарали за бажання жити по правді… — почав він. 

Наталя стукнула чашкою об стіл, по скатерті розповзлася пляма. 

— Я не про це. Навіщо він так вчинив із тією справою? Чому, виявивши махінації, не промовчав, не пройшов повз? Він же не міг не розуміти, що влазить у війну, яка йому не під силу. Але ж він передусім чоловік і батько, а вже потім нещасний викривач. Він відповідає перед нами, найбільше — перед донькою. Якщо ти виховуєш дитину, ти не можеш чинити як заманеться. Ти не можеш залишити її сиротою тільки тому, що знайшов розбіжність у цифрах і вирішив не мовчати. Ти зобов’язаний насамперед не совісті, не батьківщині, не своєму слову, твій головний обов’язок — перед дитиною. Ти не можеш сказати: донечко, я розумію, що віднімаю твоє дитинство, що вже ніколи ти не відчуєш батьківської любові, що ти не хвалитимешся мені шкільними оцінками, не вдягнеш спеціально для мене сукню, куплену на випускний, не зможеш обрати разом зі мною найкращий виш і не прогуляєшся зі мною на світанку, коли трава ще мокра, а сонце показало краєчок із-за обрію. Донечко, я розумію, що не поведу тебе до вінця й не посаджу свого онука на коліна, щоб він міг потриматися за кермо машини, — бо я знайшов ті кляті цифри. От чого справді не можна уявити! 

Наталя склала руки на грудях, намагаючись угамувати дрож. Едему схотілося відкинути пасмо з її чола, як одного разу це зробив при ньому Олег, але він тільки опустив очі. 

— Світ рухається завдяки таким рішенням і таким людям, — ось усе, що зміг сказати Едем. — Так добровольці йдуть на війну, а рятувальники кидаються в палаючий будинок, хоча в кожного з них є сім’я. Без їхнього світла світ швидко потонув би в темряві. 

— Отже, цей світ побудований на нещасті дітей, — Наталя викрутила ганчірку, що сохла на краю раковини. — Пробачте, — ганчірка лягла на стіл, на чайну пляму, — може, іноді нам тільки здається, що вибір був. 

Вона забрала конверт зі столу й, не зазирнувши в нього, віднесла у спальню. Грюкнула шухляда. 

Далі затримуватися не варто, зрозумів Едем, та все ж зупинився на мить біля завішеного білим рушником дзеркала в передпокої. 

«Над губою іноді свербить, рука так і тягнеться зголити вуса. Що думаєте?» — питав Олег Фростов, роздивляючись себе у дзеркалі, коли Едем був тут минулого разу. І, не дочекавшись відповіді, казав: «Хай залишаються. Наталочка каже, вони додають мені мужності». 

— Загалом вважають, що мета виправдовує засоби, — з висоти сьомого поверху Едем оглядав коричневі дахи, вивіску кінотеатру, квадратний, наче вивірений лінійкою, пустир, гілку залізниці, а прямо під вікнами — котлован, із якого за рік-другий виросте елітний житловий комплекс; поруч був і тенісний корт, де двоє чоловіків із кожним пропущеним м’ячиком усе дужче переконувалися, що налагоджують ділові контакти не за тим видом спорту. 

Новий пейзаж із вікна — нова картинка в його колекції. 

— Бо так воно і є, — Іванка забрала з принтера стос теплих аркушів і роздала присутнім. 

Кабінет Іванки, облаштований не для прийому бізнес-партнерів, не для перемовин або зйомок інтерв’ю, а для спокійної роботи його господині, був світлий і аскетичний — тому Едем і вирішив скликати «військовий штаб» саме тут. Двома його полководцями були Іванка і Затойчі, і битися вони мали одразу на двох полях. 

— Усе залежить від мети, — зауважив Затойчі. Незвичний до ролі радника, він увійшов в азарт і мимоволі почав стукати по кобурі. 

Едем пробіг очима роздруковані Іванкою документи. 

— Тоді спершу я розповім вам про цілі, — готуючись явити слухачам свій грандіозний план, він хвилювався не менше, ніж на своєму першому судовому засіданні. — Ви маєте зрозуміти, за що я незлюбив суддю Назарова й навіщо мені знадобилися «Три кити». 

Коли він закінчив, у кімнаті зависла така напружена тиша, що клацни пальцями — і вона рознесе всіх трьох на шматки. Едем злякався: можливо, його плани різко контрастували з натурою Віктора Шевченка. 

— Ця мета годиться? — з не властивою для бізнесмена несміливістю уточнив він. 

І сталося ось що: Затойчі перестав себе стримувати й закружляв кімнатою, а Іванка дістала невідомо звідки картонну коробку й розсипала по столу іграшкових солдатиків. 

Вони були в грі. 

— Ось головні наші конкуренти на аукціоні, — Іванка розклала на столі три фотографії й на кожній помістила по солдатику. — Вони виявили інтерес до покупки й можуть собі дозволити поторгуватися. Якщо вивести їх із гри, «Три кити» наші. 

Ще хвилину тому вона не могла повірити в почуте і ховала від Едема очі, боячись виявити свій сумнів. Що ж, він її не засуджував. 

Затойчі схопив олов’яного карабінера і ткнув пальцем у фотографію під ним. 

— Борець! Його справжнє прізвище Кругляков, правда ж? 

Чоловік під п’ятдесят, із квадратною щелепою і зламаними вухами — прізвисько Борець пасувало йому дужче, ніж справжнє прізвище, нічого круглого в його зовнішності не було, навіть голова вистрижена авіаносцем. 

— Часом світ тісніший,