Читати книгу - "У злиднях Парижа і Лондона"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Скриверів іноді можна вважати митцями, а іноді й ні. Тупак познайомив мене з одним зі «справжніх» художників — той вивчав живопис у Парижі й свого часу виставляв картини у Салоні. Його спеціалізацією були копії старих майстрів, і він малював їх пречудово, зважаючи на те, що малював на камені. Він розповів мені, як став скривером.
— Мої дружина й діти голодували. Я повертався додому пізно ввечері з купою картин, які пропонував посередникам, й роздумував, де в біса дістати боб чи два. Тоді, на Стренді, я побачив чолов'ягу, що схилився над тротуаром і малював, а люди кидали йому пенні. Коли я проходив повз, він саме зайшов у шинок. «Чорт забирай, — подумав я, — якщо він може заробляти на цьому, то і я можу». Я в запалі став навколішки й почав малювати його крейдою. Хтозна, чому я так зробив, мабуть, уже марив від голоду. Цікаво, що раніше мені не доводилося малювати пастеллю, тож техніку освоював на ходу. Тоді люди почали зупинятися й казати, що я непогано малюю, й накидали мені так дев'ять пенсів. Аж раптом з шинка повернувся той чолов'яга. «Якого біса ти прилаштувався на моїй точці?» — запитав він. Я пояснив, що голодую і мав щось заробити. «Що ж, — сказав він, — тоді ходімо вип'ємо по пінті». Я випив пінту й відтоді став скривером. Отримую десь фунт на тиждень. Нагодувати шістьох дітей на фунт неможливо, але моя дружина, на щастя, теж трохи заробляє шиттям.
Найгірше в нашому житті — холод, а ще — постійне втручання копів, з яким доводиться миритися. Попервах я необачно взявся малювати на тротуарі оголену натуру. Вперше — поряд з церквою Святого Мартіна-в-полях. Чолов'яга в чорному — гадаю, це був церковний сторож чи щось таке — вискочив у несамовитому гніві. «Думаєш, можна малювати таку непристойність поряд з Божим домом?» — закричав він. Це була копія «Венери» Боттічеллі. Іншого разу я намалював цю ж картину на набережній. Поліцейський, що проходив повз, подивився на неї, а тоді, не промовивши слова, підійшов і витер її своїми величезними пласкими ступнями.
Про поліцейських мені те ж саме розповідав Тупак. Саме у той час, коли ми з ним познайомилися, у Гайд-парку трапився випадок «аморальної поведінки», й поліція відреагувала на нього вкрай брутально. Тупак тоді намалював малюнок-загадку із зображенням Гайд-парку з поліцейськими, що ховалися між деревами, й підписав «Знайди поліцейського». Я запропонував йому значно виразніший заголовок «Знайди аморальну поведінку», але Тупак навіть слухати про це не захотів. Він сказав, що якби коп таке побачив, то витурив би його звідси, й на цю точку більше не можна було б навіть потикатися.
Менше за скриверів заробляють люди, що співають на вулицях псалми, продають сірники, шнурівки чи пакетики з кількома дрібками лаванди — їх шляхетно називають «сухими парфумами». Усі ці люди — відверті жебраки, і, маючи жалюгідний вигляд, ніхто з них не отримує більше півкрони за день. Причина, з якої вони вдають із себе продавців сірників та інших дрібничок замість просто жебракувати, в тому, що цього вимагають абсурдні англійські закони про жебрацтво. За законом, якщо ти звернешся до незнайомця й попросиш два пенси, він може покликати поліцейського й посадити тебе на сім днів за жебрацтво. Але якщо ти огидно волатимеш «Ближче, Господь мій, до Тебе» чи розмажеш крейдою якісь карлюки на тротуарі, чи стоятимеш із тацею сірників — тобто якщо завдаси собі хоч якогось зайвого клопоту, — то ти вже наче й не жебракуєш, а займаєшся законним ремеслом. Торгівля сірниками чи співи на вулицях — звичайна узаконена злочинність. Втім, злочинність неприбуткова. Немає в Лондоні такого співця чи продавця сірників, що міг би розраховувати навіть на п'ятдесят фунтів на рік — жалюгідний прибуток за стояння по вісімдесят чотири години на тиждень на узбіччі, де автомобілі обтирають тобі спину.
Варто також дещо сказати про соціальний статус жебраків, оскільки коли ближче з ними познайомишся й зрозумієш, що це звичайні людські істоти, то не можеш не дивуватися дивному ставленню, яке до них панує в суспільстві. Люди неначе відчувають, що є якась суттєва відмінність між жебраками й звичайними «робочими» людьми. Вони неначе з іншого племені — вигнанці, як злочинці й повії. Робочі люди «працюють», жебраки не «працюють». Вони жалюгідні за своєю природою паразити. Вважається, що жебрак не «заробляє» собі на прожиття, як це робить муляр чи літературний критик. Він лише соціальна пухлина, з якою миряться, оскільки ми живемо в гуманну добу, але по суті нікчема.
Але якщо придивитися, то немає жодної суттєвої відмінності між тим, як отримують свої засоби до існування жебраки й поважні люди. Кажуть, що жебраки не працюють. Але що тоді є «праця»?. Землекоп працює, розмахуючи лопатою. Бухгалтер працює, підсумовуючи цифри. Жебрак працює, стоячи просто неба за будь-якої погоди й заробляючи собі варикозну хворобу, хронічний бронхіт та інші недуги. Це його ремесло, й воно не відрізняється від інших. Звісно, цілковито непотрібне, але чимало поважних професій теж цілком непотрібні. Як соціальна група жебраки кращі за десятки інших. Вони чесніші за продавців патентованих ліків, благородніші за власника недільної газети, доброзичливіші за надокучливих продавців — якщо коротко, то вони справді паразити, але паразити зовсім нешкідливі. Жебрак нечасто отримує від суспільства більше, ніж потребує для виживання, і, якщо судити за нашими етичними стандартами, то своїми стражданнями платить за це значно вищу ціну. Я не думаю, що в жебраках є щось таке, що виділяє їх в окремий клас чи дає більшості інших людей право їх зневажати.
Тоді постає питання: чому ж жебраків зневажають? Адже їх зневажають геть усі. Я гадаю, причина суто в тому, що вони не заробляють на пристойне життя. Насправді нікого не обходить, є робота корисною чи марною, продуктивною чи нахлібницькою, єдине, що важить, — щоб вона була прибутковою. Усі сьогоднішні розмови про енергійність, ефективність, соціальну значимість і таке інше — про що там насправді йдеться, крім як «заробляй гроші, заробляй законно, заробляй багато»? Гроші стали головним мірилом чесноти. За цим критерієм жебраки програють, і за це їх зневажають. Якби можна було заробляти жебрацтвом бодай десять фунтів на тиждень, це
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У злиднях Парижа і Лондона», після закриття браузера.