Читати книгу - "Будь моєю назавжди , Вікторія Вецька"

— Ну все, годі, Лілю, збирайся, — вигукнув я, зупиняючи цю дискусію між ними.

Ліля зникла, щоб швидко зібратися. Я подивився на Макса і відчув, як між нами встановлюється тепла хвиля розуміння. Ця дружба завжди була важливою для мене, і я знав, що варто берегти її.

— Максе, знаєш, я ціную твої слова. Я буду більш уважним до своїх жартів, обіцяю, — сказав я, дивлячись йому прямо в очі.

— Дякую, друже, — Макс усміхнувся, і його очі заблищали від вдячності.

Коли Ліля повернулася, ми всі разом вирушили готуватися до вечірки. Цей день обіцяв бути насиченим, і я відчував, що ми на правильному шляху до створення незабутніх спогадів.

Через годину ми вже стояли біля будинку Зарубіна. Макс відкрив хвіртку, і ми зайшли до подвір’я. Чесно кажучи, я був тут уперше, адже Соломія ніколи не запрошувала мене сюди, боячись свого батька. Вигляд будинку та самого подвір’я вражав своєю розкішшю.

— Вже хочу бачити незадоволене обличчя твого батька, — промовив я, штовхнувши Макса в плече.

— Його немає, він полетів у Францію і ще тиждень буде там, — відповів він, коли ми вже підходили до вхідних дверей.

— Погано, що ти позбавив мене такої можливості, сказати все цьому Скруджу, — сказав я, оглядаючи все навколо.

— Я думаю, з таким як він краще не говорити, однаково не дійде.

— Я правильно зрозуміла, цей особняк потрібно підготувати до вечірки? — запитала Ліля, як тільки ми зайшли до будинку.

— Тільки перший поверх! — наголосив Макс.

— А чому? — запитала Ліля роблячи не зрозумілий вираз обличчя.

— Бо так потрібно, — суворо відповів Макс.

Я швидко оглянув вітальню. Аристократичні меблі, картини, вази. Це не будинок, а справжній музей. Такий розкішний і холодний, здавався відображенням характеру його власника.

— А це кімната моєї сестри, туди краще не заходити, — промовив друг, а я зорієнтував свій погляд на дверях і покрокував собі далі.

— А чому? — поцікавилася Ліля.

— Вона цього не любить, — відповів Макс.

Ну звісно, для неї її кімната наче святиня — навіть коханому туди не можна. Та все ж мене не покидала цікавість, як вона жила, і я тихенько попросив Макса показати кімнату Соломії. Друг погодився, і ми удвох зайшли до кімнати, поки Ліля сиділа на першому поверсі на дивані, в своєму телефоні переписуючись з своєю мамою. Чомусь я вважав, що кімната буде простішою, але помилявся — дорогі вази та картини дісталися й сюди. Квіткові шпалери додавали затишку, а на тумбочці стояло наше спільне фото. Я взяв його до рук і глянув на наші щасливі обличчя, сповнені радісних спогадів. На полицях лежало декілька книг з правознавства та блокнот. Я взяв до рук блокнот і відкрив його. Це був щоденник Соломії, в якому вона записувала всі свої почуття й спогади. Прочитавши декілька сторінок, я відчув, як у грудях знову прокидаються старі емоції. Макс дивився у вікно про щось задумавшись. Поклавши блокнот я підійшов до друга і попросив його залишити мене на одинці.

Коли Макс вийшов, я взяв її подушку, яка досі пахнула її запахом. Я відчував себе якимось божевільним, але не міг втриматись, щоб не вдихнути її запаху. Потім поклав подушку на місце і повернувся до Макса та Лілії, які вже готували декорації. Готувавши приміщення до вечірки, я намагався викинути всі думки про Соломію. Від друга я дізнався, що її на вечірці не буде, і це мене втішило. Я ще не був готовий бачити її віч-на-віч.

— Як ти? — запитав Макс, помітивши моє напруження.

— Нормально. Просто багато спогадів, — відповів я, намагаючись усміхнутися.

Ліля підійшла ближче і взяла мене за руку.

— Ти не один. Ми тут, щоб допомогти тобі, — сказала вона лагідно.

Її слова принесли трохи тепла в моє серце. Я відчув, що поруч є люди, які дбають про мене, і це дало мені сили продовжувати. Ми разом продовжували підготовку, і з кожною хвилиною цей будинок ставав менш чужим. Його холодні стіни наповнювалися сміхом і музикою, а серце моє — новими надіями. Можливо, цей вечір стане початком нової сторінки в моєму житті, сторінки, де буде місце для нових спогадів і радості.