Читати книгу - "Пори року. Зникнення Зими, Ханна Трунова"

Діані здавалося, ніби сонреальність уклала договір із сином Гіпноса, Морфеєм, щоб стати дійсністю.

Вони йшли по доріжці темного, без жодного працюючого ліхтаря, парку, котрий був похмурим та покинутим. У прохолодному нічному повітрі відчувалися страхітливі, панічні, а також нуарні звуки.

Майк йшов попереду, як той хлопчик із Діаниних жахіть, і їй так само потрібно було його наздоганяти. Поки Майк зробить один крок, Діані треба три.

Зараз Діана аніскілечки не здивувалася б, якби місяць в одну мить зафарбувався в червоний, а з неба, вкритого пухкими безрадісними хмарами, посипалися важкі краплини багряної води.

Десь вигукнула сова, змушуючи Діану підстрибнути на місці, вітер сердито перебирав верхівками дерев, гнівливо закаркала ворона. Пожовкле листя під ногами нервозно шаруділо від кожного кроку, наповнюючи атмосферу гнилизною.

Діана вже задавала Майкові питання, куди вони тримають шлях, на що той креснув поглядом і наказав мовчки слідувати за ним.

Вона загубилась у часі. Їй вже нічого не хотілося. Потрясіння останніх годин залишили її зовсім без сил. Чомусь стало дуже моторошно.

Можливо, їй не потрібно ні про що знати? Можливо, таємниці минулого нехай і залишаються в минулому? Можливо, краще розвернутися й попрямувати додому в тепле ліжечко на поталу жахливим кошмарам?

Коли Діана цілком серйозно збиралася саме так і вчинити, Майк промовив надломленим голосом:

― Каву будеш?

Діана порівнялася з ним.

― У цьому місці є кав’ярня? ― запитала вона, озираючись. Жодного вогника. Темно, хоч оком світи.

І тут праворуч від себе (за шість-сім метрів) вона помітила темний силует, що синхронно рухався з нею, ― «охоронець», та ще й не один. Діана від несподіванки позадкувала, поки не відчула спиною Майкове тіло.

― Вони вже давно йдуть за нами по п’ятах, ― неквапливо прошепотів він, ― а ти їх тільки зараз помітила? Ну-ну… ― Майк похитав головою, тяжко зітхаючи, а потім обережно став гладити Діанині плечі. Він заспокійливо промурмотів: ― Хто б це не був, зараз вони не представляють жодної небезпеки. Хотіли б напасти, давно це зробили. Не бійся. Тим паче я біля тебе. Якщо вони наважаться, то…

― Навіть не думай… ― Діана не змогла закінчити фразу через несамовите мінорне тремтіння.

― І подумаю! Якщо вони нападуть першими, то не залишать мені вибору.

Діана хутко розвернулася. Вона неочікувано для себе вигукнула:

― Ти не повинен цього робити!

― От якраз-таки я і повинен, балда. ― У його очах замерехтів гарячковий блиск. ― Ну все, годі тут стовбичити, а то очі їм мозолимо.

Майк різко вхопив Діану за руку й повів уперед, час від часу стискаючи долоню. Аж ось почали з’являтися поодинокі будинки, яких з кожним кроком ставало все більше і більше, так само як і ліхтарів, і лавочок, і альтанок. Вони знаходилися в тій частині старого міста, де Діана ні разу не бувала.

Нарешті Майк зупинився біля непримітної кав’ярні з вивіскою «Зимня кава». Діана сумнівалася, що в таку пізню годину заклад працює, а хлопець тим часом впевнено відчинив двері. Як тільки вони опинилися всередині, Майк відпустив Діанину долоню.

Це була затишна маленька кав’ярня, ніби будиночок із дитячої казки, без жодного штучного світла. Повсюди свічки різних форм та конфігурацій в ажурних підставках, каганці всіляких видів з цікавим оформленням, світло яких віддзеркалювало химерні тіні. По приміщенню були розкидані темно-фіолетові дивани з різьбленими ніжками. Біля них розміщувалися дерев’яні столики, а також м’які сніжно-білі пухнасті килими.

Біля барної стійки стояла дівчина з довгим яскраво-рудим, як мідь, волоссям. Побачивши Майка, вона вмить кинулась його обіймати. Хлопець теж міцно притиснув її у відповідь.

― Майку, не можу повірити, що це ти… Сто років не бачилися!

― Мей… ― видихнув він, відпускаючи. ― Пройшов всього рік.

― Ага, а ніби ціла вічність. ― Мей пильно зміряла Майка очима. ― Слухай, ти так змужнів за цей рік… З тренувальної зали зовсім не вилазив, чи що? Батьки не цього від тебе вимагали. Угробиш себе ж! ― Вона склала руки на талії.

― Мей, не починай, гаразд? ― Майк дивився на Мей так, як дивляться на дуже дорогих чи близьких серцю людей: із теплотою та ніжністю.

Ось Мей побачила Діану, яка стояла за Майком і не знала, куди їй діватися. Ошелешена неймовірним видовищем, вона почувала себе зайвою. Втім, Мей яскраво посміхнулася, хитро зиркаючи на Майка. Вона протягнула:

― Хто це за гарнюня? Твоя дівчина? Ви на побаченні?

― Мей! Це Єдина. ТА САМА Єдина, ― чомусь наголосив Майк.

Посмішка стрімко зникла з обличчя Мей. Наступної миті вона зробила те, від чого в Діани щелепа відвисла: присіла в реверансі, підтримуючи руками блакитну спідницю довгої в клітинку сукні.

― Рада зустрічі, Ваша Величносте, ― шанобливо сказала Мей.

Майк розреготався, чим спантеличив присутніх ще більше.

― Вона нічого не знає, Мей. Анічогісінько.