Читати книгу - "Хтось знайомий, Сумка Шері"

Вона боїться, що могло статися саме це й що Ларрі досі бреше їй з остраху за своє життя.　

Її думки неспокійно перемикаються на інцидент, що стався кілька років тому. їхню доньку Крісті переслідував хлопець-підліток, з яким вона відмовлялася зустрічатись. Він дошкуляв їй у школі, а потім припустився помилки, з’явившись під їхній дім й обзиваючи Крісті різними словами. Ларрі вилетів надвір і гепнув хлопця об стіну так швидко, що в Бекі голова пішла обертом. Вона досі пам’ятає страх і шок на обличчі хлопця. І який вигляд мав Ларрі, коли лівою рукою схопив того за комір, а праву заніс так, наче збирався щосили вдарити підлітка в обличчя. Позаду неї в домі кричала Крісті. Але щось зупинило Ларрі. Він штовхнув хлопця на під’їзну дорогу й наказав дати доньці спокій. Бекі боялася, що той подасть до суду, але вони ніколи більше про нього не чули. І зараз вона змушує себе викинути той інцидент з голови, повернувшись до сьогодення.　

Роберт — ось хто холоднокровний тип. Зараз вона гадає, що він цілком здатен — вистачає і розуму, і розважливості — спланувати вбивство й здійснити його. І якщо так, то Бекі впевнена: Пірс знав би, як скоїти це й ніколи не попастися.　

Вона мусить знати, хто вбив Аманду — Роберт чи її чоловік.　

Керуючись імпульсом, Бекі виходить з дому, перетинає галявину й стукає в парадні двері Роберта. Чекаючи, нервово поглядає через плече, питаючи себе, чи хтось із сусідів дивиться. Вона знає, що він удома. Бачила раніше, як він проходив під вікнами, та й машина його стоїть на під’їзній дорозі.　

Бекі вже готова розвернутися й піти ні з чим, але тут двері відчиняються. Він стоїть і зиркає на неї. Його рот уже не вигинається в чарівній усмішці. З усім цим покінчено.　

— Можна увійти? — питає вона.　

— Навіщо?　

— Мені треба з тобою поговорити.　

Він наче замислюється на мить — а йому що з того? — але вона бачить, що цікавість бере гору. Роберт відступає й відчиняє двері ширше. Лише коли він зачиняє їх за нею, Бекі усвідомлює, що, мабуть, учинила дурість. Вона трохи боїться. Не думає, що він справді зашкодить їй, — не насмілиться за таких обставин. Але що вона очікує почути? Навряд чи він скаже правду. І одразу ж їй відбирає мову — Бекі не знає, з чого почати.　

— Про що ти хотіла поговорити? — питає Пірс, схрещуючи руки на грудях і дивлячись на неї згори вниз. Він набагато вищий за неї. Вони досі стоять у передпокої.　

— Ларрі в поліційному відділку, — каже Бекі. — Схоже, вони вважають, що він убив Аманду.　

Вона намагається говорити прямо, але голос при цьому тремтить.　

— Тому що він мав з нею роман, — буденно завважує Роберт.　

Бекі повільно киває.　

— Тому ти спав зі мною, еге ж? Знав, що Ларрі весь цей час спав з Амандою, тому спав зі мною.　

— Так, — каже він. І всміхається. Явно задоволений собою.　

Як вона могла так спокуситися ним? Немає більше ні сліду того тепла, того хлоп’яцтва, яке зачарувало її. Але це неважливо. Для неї це вже позаду.　

Здається, йому байдуже, що Бекі знає. Якщо він убив свою дружину, то, мабуть, цілком упевнений, що його не схоплять.　

— Ларрі скаже поліції, — мовить вона, — що ти про них знав. Він розповів мені про одноразовий мобільний і що ти телефонував йому на нього.　

— Мене це не турбує, — пхекає Роберт. — Ларрі не має доказів. Його слово — і твоє — проти мого.　

Вона поглядає на нього знизу вгору. Пірс ніби нависає над нею. Бекі почувається такою маленькою — він міг би зламати їй шию голими руками, якби хотів.　

— Ларрі її не вбивав, — заявляє вона.　

— Ти цього знати не можеш, — каже він. — Власне, гадаю, ти боїшся, що він справді Ті вбив.　

— Гадаю, це був ти, — не втримавшись, шепоче вона.　

— Можеш думати що забажаєш, — веде далі Роберт, — і розповідати поліції що хочеш, але вони знають, що ти скажеш усе, аби захистити свого чоловіка.

— Ти маєш алібі? — розпачливо питає Бекі.　

— Не зовсім, — визнає він.　

— Ти її вбив, — нестямно промовляє Бекі, наче, якщо повторити, це стане правдою.　

Роберт нахиляється ближче, і його обличчя опиняється за лічені сантиметри від її.　

— Що ж, імовірно, це один з нас, — крижаним тоном каже він, — і ти не знаєш, хто саме. Здається, в тебе проблема, чи не так?　

Мить Бекі з жахом дивиться на Роберта, а тоді кидається повз нього, ривком відчиняє двері й тікає назад до себе.　

Розділ двадцять восьмий

З поїздки до Марґарет Олівія повертається додому геть виснажена. Удома тихо.　

— Де ти була? — Пол сидить у вітальні з напоєм у руці.　

Вона сторожко дивиться у відповідь, ігноруючи запитання.　

— Де Рейлі?　

— У своїй кімнаті.　

— Чого хотіла поліція, Поле? — нервується Олівія.　

Сідає біля чоловіка, а він розповідає, що сталось у поліційному відділку.　

— Навіщо їм оглядати хатину? — недовірливо питає вона.　

— Не знаю.　

— Ну, вони ж мали щось сказати, назвати якусь причину.　

Олівія відчуває, як її тривога злітає до небес. Коли Пол відповідає, у його голосі чути роздратування.　

— Кажу ж, мене спитали, чи знайомий я з місцевістю, де знайшли тіло, і довелося розповісти про нашу хатку. Яке б це справило враження, якби я не розповів, а вони дізналися потім? — Він нерухомо дивиться на дружину. — У мене немає секретів, Олівіє.　

Він точно не справляє враження параноїка. Говорить так, наче вважає все це незручністю, втручанням і не більше.　

— Ні, звісно, немає, — говорить вона.　

— Сказали, якщо я не дам згоди, вони візьмуть ордер. — Пол схрещує руки перед собою. — Це звучало як погроза. Треба було сказати «ні», принципово. Нехай би брали свій довбаний ордер.　

— Нам немає чого приховувати, Поле, — неспокійно повторює Олівія. — Нехай просто роблять свою справу. Вони нічого не знайдуть і тоді дадуть нам спокій.　

Пол гнівно дивиться на дружину.　

— Ти знаєш моє ставлення до таких речей. Це наруга, ось що це таке.　

Вона втомлено схиляє голову. Не має більше сил. І не хоче, щоб він усе ускладнював.　

— Але ти погодився, адже так? — питає вона.　

Якщо Пол робить із цього проблему, певно, в Олівії справді є привід хвилюватися — можна подумати, що він насправді щось приховує. А поліція все одно візьме ордер.　

— Так, — нарешті каже Пол. —